Розколини - Ненсі Х'юстон

— А тут ти помиляєшся: треба додати три години, а не відняти. Тож у Нью-Йорку зараз рівно дванадцята — ідеальний час для дзвінка.

— Заради Бога! — скрикнула бабуся Седі, почервонівши аж до коріння своєї перуки. — Що ж, добре! Добре!

Вона покотила свій візок до кімнати для гостей, зачинила двері і, опинившись сама, набрала номер. З кухні було чути лише бубоніння її голосу, значно менш різкого, ніж зазвичай. Оскільки ніхто не хотів показати, що прислуха́ється до її слів, мама підвелась і сказала:

— Рендалле, допоможеш мені прибрати зі столу?

— Авжеж! Звичайно... — тато відповів, аж підскочивши.

Потім мама запитала, чи не хочу я ще молока, а я відповів, що не хочу. Хоч я взагалі його не торкнувся, вона вилила все молоко зі склянки в раковину, від лиха подалі — адже, лише піднісши склянку до рота, я міг залишити на ній кілька мікробів, а враховуючи поточний стан справ, легше попередити хворобу, ніж вилікувати.

— Спробуєш відправити велику посилку, янголе мій? — запитала мама, так мило замаскувавши слово «какати». Та щойно я тихим кроком попрямував до вбиральні, бабуся Седі вийшла зі своєї кімнати і заступила мені шлях своїм візком. Вона мовчала, не рухаючись і явно приголомшена.

— Ну що? — нарешті поцікавився тато, гучніше, ніж зазвичай, зачинивши дверцята посудомийки. — Як справи? Що вирішила Ерра?

Бабуся Седі заплющила очі, потім розплющила і з ніжністю, якої я ще від неї не чув, відповіла:

— Так. Вона сказала «так».

Ми з мамою вигукнули «Ура!», а тато вражено заклякнув посеред кухні і пробурмотів:

— Та ви жартуєте!.. Не може бути...

Уже за три тижні ми летіли високо в небі.

тисячі разів у своїх іграх

перед комп’ютером і телевізором

у інтернеті з Ґейм-Боєм і на «Плейстейшн» моїх товаришів

я блискавично перетинав космос

каменем падав

кружляв у повітрі

легко ширяв серед галактик

керував ракетами, лише натискаючи на кнопку

і відчував на своєму обличчі відображення коротких багряних спалахів їхніх вибухів...

та справжній політ для мене

став неприємною несподіванкою

До смерті переляканий гудінням двигунів і дедалі сильнішою вібрацією, що сіпала всім моїм тілом, я вчепився у мамину руку і стискав її, поки мама не відсмикнула її зі словами: «Золотко, ти мені робиш боляче». Коли ми злетіли, я запанікував по-справжньому, я був розчавлений, розмазаний по кріслу, а в голові глухо гупало. Люди довкола поводились, ніби нічого страшного не відбувалося, — читали, теревенили, визирали в ілюмінатори, тим часом я ледве стримував крик, усім тілом, усіма м’язами тамував волання всередині себе, та воно розривало мої груди; цей політ був справжньою мукою, заколиханий шлунок провокував мене до блювання, мамо, мамо, кортіло гукнути мені, чому ти дозволила зробити зі мною таке? достоту як Ісус, що крикнув, коли його прибивали до хреста: «Господи, чому ти залишив мене?»

— Отакої! Тримай, янголятко! — сказала мама. З кишені крісла попереду нас вона вийняла білий паперовий пакет, розгорнула його і присунула до мого рота. Я був вражений. Отже, людям відомо заздалегідь, що в польоті можна захотіти блювати, але вони вважають, що це не страшно, і завчасно готують паперовий пакет для блювотиння?! Блювати — гидко, жахливо, бо це протилежне тому, що має робити їжа: опускатись у шлунок. Блювання — це хаос, це як всесвіт до тієї миті, коли Господь зацікавився ним. Я весь тремтів, мене нудило, я дізнався буквальне значення вислову «холодний піт» і все ж не блював, адже на сніданок нічого не їв. Мама легенько дмухала мені на чоло, і за кілька хвилин найгірші симптоми залишилися позаду, і все ж я не міг повірити, що мушу пережити це знову — ми мали зробити зупинку в Нью-Йорку, щоб Ей.Дж.М. полетіла одним рейсом з нами, отже, у сумі два злети і дві посадки.

В цілому цей політ був жахіттям, і мені не подобалося, що всі бачили, як при кожній легенькій турбулентності я хапався за мамину руку. Мені так кортіло, щоб усе це нарешті завершилося! Мені хотілося, щоб літак з його оглушливим ревінням, з ілюмінаторами, з сотнями пасажирів, від яких тхнуло потом і страхом, з їхніми невгамовними дітлахами, з огрядними німцями і німкенями, що вишикувались у чергу до вбиральні, зі стюардесами, у яких, коли вони усміхались, з’являлися зморшки навколо очей... щоб усе це якнайшвидше пішло за вітром і щоб ми нарешті стояли ногами на німецькій землі.

У Нью-Йорку сцена зустрічі матері й доньки після багатьох років розлуки не була схожа ні на що, бачене в телевізорі, — коли виливають багато сліз, голосно ридають і драматично з’ясовують стосунки. Все відбувалось у літаку, адже Нью-Йорк був лише пересадкою і виходити з салону нам заборонили. До того ж, через паралізовані ноги бабуся Седі не змогла підвестися, коли на вході з’явилася біла хмаринка волосся Ей.Дж.М., тож Седі махнула рукою, Ей.Дж.М. підійшла до нас, кожного легенько поцілувала — всіх однаково, і байдуже, з ким вона скільки не бачилася: чотири місяці чи чотирнадцять років. Вона пішла далі — її місце розташовувалось далеко від наших, — і почалося жахіття злету.

Щойно ми піднялися над хмарами, виникла нова проб­лема: цього разу я мучився не від страху, а від нудьги, адже не мав чим себе зайняти. Мама проглянула перелік фільмів і вирішила, що я ще надто малий для «Щоденника Бріджит Джонс», хоч я сумніваюся, що це кіно таке ж відверте, як кадри з Абу-Грейб чи сайт «Візьми її силою», утім, я тримав ці думки при собі, щоб зайвий раз не травмувати маму. Щодо неї, то вона читала путівник по цікавих місцинах у Мюнхені та в околі.

Бабуся Седі заздалегідь замовила кошерні страви — я не дуже розумів, що це таке, просто знав, що це для євреїв. Мама прошепотіла благословення і з’їла все, що подали на таці, — вона пояснила, що це безкоштовно, тому слід корис­туватися нагодою, до того ж, це був її перший трансатлантичний переліт, а отже, варто було це відсвяткувати. Хоча для мене ці страви були недоступні, мама, скориставшись тим, що тато вже чекав на нас у Європі і не міг її засудити, приготувала для мене цілу торбинку смаколиків. І щоразу, коли мені хотілося їсти, я запускав руку в торбу, виймав звідти щось — сандвіч з арахісовою пастою, шматочок сиру, банан, — клав до рота і чекав, поки їжа розтане, перетвориться на рідину; я сподівався, що їжа поставиться до