Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко

– Натуральної нема, – сказав я Вишні, – я взяв розчинну. Підійде чи вилити?

– Вилий.

– О’кей, – я вилив каву. – Будеш шоколадку з горіхами?

Від солодкого вона відмовилася тільки один раз за весь час нашого знайомства.

– Давай, – усміхнено і якось по-хижацьки сказала вона.

Її очі горіли в передчутті шоколаду. За день вона з’їдала його цілком достатньо. Узагалі вона здебільшого була весела й кумедна. Я часто з неї сміявся. Мені це подобалося. Вона мені подобалася. Тобто вона мені подобається.

Нарешті відкрився й магазин. Ми пішли за фруктами, хоч я тоді був ладен з’їсти все, що продавалося в тому магазині. Ми купили банани, яблука, апельсини й плавлені сирки. Повернулися на лавку.

– Щось я зголоднів, – сказав я Марії.

– Та ми ж снідали годину тому.

– Знаю, але все одно їсти хочеться. Це, мабуть, підвищена вологість так на мене впливає. Он у тебе навіть волосся закрутилось. – Її кучері стали ще кращі.

– До речі, де судок?

– Який судок?

– Судок, у який мама поклала нам їжу. Ми вчора вечеряли з нього, а сьогодні снідали. Ну той, що ти мав не загубити…

– Я мав не загубити? – повторив я, мов Джамшут.

– Так, ти сказав мені, що проконтролюєш це.

– Так. Сказав і проконтролював. Ось він… ось… так… – я почав ритись у рюкзаку. – Так, це твої речі, це мої труси… Так… він мав бути зверху. Чого б я його так глибоко засовував? Ага… Ні, не він.

– Ти його забув?

– Та ні, зараз! Зараз, зараз…

– Забув?

– Ти знаєш, крихітко… мабуть… таки забув. Це все ота бабця… – Поруч із нами їхала абсолютно нормальна бабця з купою великих картатих торб. І тепер я намагався зробити її винною в тому, що забув судок.

– Бабця тут ні до чого. І ти це прекрасно знаєш.

– Вибач, Вишенько. Повернемось, і я куплю тобі такий самий судок. Я його чудово запам’ятав, можеш мені повірити.

– Угу. Кришка на ньому яка була?

– Зелена.

– Вона була блакитна, – сказала Марія й важко зітхнула.

– Ну, купимо, зайчику, купимо ми той клятий судок.

– Він не клятий…

– Добре, добре! Повернемося в Харків і знайдемо його, чесно тобі кажу.

До речі, судок я так і не купив. За що вона мене любить – не можу збагнути. Але любить. І я впевнений – любитиме вічно, що б там не було.

У касі автовокзалу № 2 на станції Айвазовська нам повідомили, що наш автобус в Щолкіне вирушає близько дев’ятої ранку. Ми сіли його чекати. Я думав про судок. Як він там зараз один у порожньому вагоні на залізничному вокзалі Феодосії? Один, як пінгвін на кризі, що відкололась унаслідок глобального потепління й прямує собі Атлантикою без шансів на повернення. Ми про щось говорили, сміялись.

Нарешті під’їхав автобус. Наші місця були не поряд. Нам довелось обмінятися з одним хлопцем квитками. Мені він здався цікавим. В автобусі я заснув. Марія дивилась у вікно. Виходити нам треба було, не доїжджаючи одну зупинку до кінцевої. Наша зупинка називалася «Дробівка». Коли ми вийшли з автобуса, з одного боку на нас дивилися гори, а з іншого – степ.

– Що тобі більше подобається – степ чи гори? – спитала Марія.

– Степ, – сказав я.

– І мені.

– Я тебе люблю, Вишенько.

– Угу, – сказала Марія так, що мені здалося, ніби вона й досі думає про судок.

У Дробівці один мій знайомий мав невеликий будинок. Я вже гостював у нього раніше. Саме в ньому ми й збиралися пожити кілька днів. Я відлив на зупинці, наче привітавшись зі степом, і ми подалися в бік пагорбів, де й стояв той будинок.

– Я приблизно знаю дорогу. Ще трохи пам’ятаю, – запевнив я Марію.

– Добре.

Я чітко пам’ятав, що тут є два однакові будинки. Один із них і належав моєму знайомому. Піднявшися на пагорб, я зрозумів, що ми прийшли зовсім не туди, куди треба. Довелося повертатися назад. Ми йшли берегом моря. Вода в ньому вигравала й виблискувала. Хвилі мірно накочувалися на берег. Яскраво світило сонце, пестячи нас своїми пообідніми променями. Під ногами, наче партизани в лісі, бігали ящірки й стрибали коники. Головне – не наткнутися на павуків. Життя прекрасне.

За якийсь час ми таки знайшли будинок. Звідти якраз з’їжджали якісь відпочивальники. Ми провели їх, зітхнули й почали насолоджуватися: Марія – природою, я – Марією. Вона посміхалась і робила салат. Я різав лаваш. Нам було добре. Пообідавши, ми спустилися до моря, де зовсім не було людей. Дивлячись на гостре каміння й скелі, ми зрозуміли, чому ця місцина називається Дробівка.

Ми пили домашнє вино, їли фрукти й м’ясо. Сходили в сусіднє селище. На узбіччях автотраси, що вела до нього, валялися дохлі їжаки. Багато. Було таке враження, наче їх хтось віз у кузові вантажівки, при цьому від когось тікав і ними відстрілювався. Така собі їжакова зброя – кров, голки й розпач. А ще ми побували на музичному фестивалі, який називався «Сусідній світ». Трохи пострибавши під драйвову музику, ми зайшли до імпровізованого бару. Замовили пива.

– Здається, ми з вами їхали в одному автобусі? – спитав у нас хлопець.

– Так, – сказав я, відірвавшися від пляшки.

– Ви круті.

– Мабуть. Ми про це не думали.

Марія засміялася, наш новий знайомий теж. Я пив пиво.

– Мене звати Антон.

Ми теж назвали свої імена. Виявилося, що він вокаліст російського гурту «Останні танки в Парижі», який виступав тут сьогодні. Я згадав, як слухав цей гурт, коли панкував у свої дев’ятнадцять. Прикольно: часом життя підносить нам на таці всі наші бажання, часом навіть кладе їх у рот, та, коли ми цього не бачимо й не відчуваємо, воно, життя, пережовує нас самих, звільняючи місце для інших людей, для інших мрій та інших обставин.

Сиділи ми з ним близько години й просто спілкувалися. Нас навіть не косило вбік. Десь на березі моря гомоніли п’яні панки, а там, де було темніше, хтось займався сексом. Наша розмова була така невимушена й душевна, наче ми були трьома друзями, котрі разом пережили війну у В’єтнамі, а тепер ось випадково стрілися й навмисне не згадуємо ті часи. До Антона раз по раз підходили молоденькі дівчата, брали автографи й фотографувались із ним. Фотографувати просили мене. Але я не вмію цього робити як слід. Шкода тих дівчат, які вдома будуть розглядати свої фотки. Думаю,