Чужий і найрідніший - Інна Земець

Наша «Галявина» то місцина чудова і барвиста, прихисток для людей з усіх куточнів нашої країни. Більшість, це ті хто тут раніше відпочивали. Питала у Людмили Генадіївни коли тут табір такий велелюдний зібрався. Дехто заздалегідь сюди приїхав, дехто – тікали з пекла. Ніякої оплати за перебування ніхто не бере, каже, Руслан допоміг налагодити зв’язки з волонтерами, місцеві активно підключилися, тож з провіантом і пальним для кухонь і генераторів все добре. Гуде наш прихисток як вулик, ніхто не сумує. Хтось дрова рубає, хтось кухонними справами займається.

- Петро Дмитрович, я дівчина працьовита, бачу вільні руки на кухні не потрібні, скеруйте куди мені свої сили докласти.

- Лесюня, дай подумати.... Наче всі справи під контролем, хлопці тільки два будиночки добудовують, та з тим і самі впораються, - відповідає мені батько Тараса.

- То шо мені, байдикувати? Ні, не можу. Вигадуйте щось.

- А он Руслан якраз приїхав, глянь що привіз, попитай, може чим йому допоможеш.

Дійсно, бачу як бусик у двір завертає. Руслан хутко вискакує, якісь коробки починає вивантажувати, біжу до нього.

- Привіт, Русік! Кажи чим допомагати, бо батько Тараса мені справу ніяку не доручив.

- Привіт, Лесик! Ну, як сумуєш –  то бери оті невеликі коробки і неси в бік кухні.

Невеликі хай діти носять, теж до нас прибігли, а я і великі потягну, не принцеса якась. Затарили комору під самі вінця, щоправда, замість подяки - догану від Руслана отримала. Нагарчав на мене, що тягаю багато, прогнати хотів, та таке йому не під силу.

- Мене Тарас і його батьки приб’ють, та й самому на таке дивитись страшно. Ну, геть звідси!

- Слухай, Руслан, я може й не штангіст, та щось важче за пляшечку «Евіана» нести можу. Або вигадай іншу справу, або не заважай.

Допекла його, приборкала, з’ясувала, що на день або два тут лишиться і завтра буде з хлопцями будиночки майструвати. Ну то і я таке можу! Як ще мала була, самі з дідусем і бабусею невеликий ремонт вдома робили, розетку замінити можу, цвяха забити – без проблем, з шуруповертом відносини приязні. Чим не підмога? Як хто і здивувався, то вигляду не подав, спочатку потай підглядали, може боялися що у розетку цвяха пхатиму, та потім зрозуміли – я не Періс Хілтон, впораюсь. Під ті справи і Русік до мене приєднався, стала йому допомагати лист гіпсокартону кріпити.

- То як тобі тут, сама приїхала чи з родичами?

- Вся моя родина, то дідусь. Зі мною, ясна річ. Ракета просто в сусідній двір впала, тож ця оаза – наш порятунок, до кінця свого життя вдячна зе це буду і тобі і Тарасу.

- Бачиш, яки ми далекоглядні виявились, - усміхається Руслан, - Трохи заробили в тихі часи, а тепер час ділитися настав.

- А твоя родина теж тут?

- Всі ті кого близькими вважаю завжди поруч, а інші – холера із ними, - буркув Руслан і швидко тему змінив. Відчуваю, у болючу тему поцілила, бігом переключаюсь на іншу, бо знаю що є рани які ятрити не варто. Як справу собі знайшла, то і час не тягнутися, а бігти почав. Не змигнула оком, а два дні спливли. Руслан на ранок їхати до Київа зібрався, а надвечір раптово Тарас до нас завітав. Не сам приїхав – повна машина назнайомців, ціла родина з котом і папугами в клітці.

- Оце такої! – Русік вигукує і Тарасу рукої вимахує, - Він сюди весь гарем свій звезе?

- Тобто?

- Оця дама то його давня колишня. Тепер чоловіка має і дитину, то бачу він її сюди всією родиною припер.

Дивимось як Тарас розмовляє з батьками, передає їм нових гостей з багажем і прямує до нас.

- Як ви тут?

- Не сумуємо, - відповідаю я, - Тут чудово, ще раз дякую.

- І не сумуємо не тільки від купи справ, а й ти добряче розважаєш. Скажи, всіх колишніх в компанію до майбутньої привезеш? – шкіриться Руслан.

- Не мели дурниць, - Тарас штурхає його у плече і тягне за собою, - Пішли, бо ляпаєш не думаючи.

То тут і «майбутня» є, гарем, кажеш? Бачу як Руслан ірже, а Тарас йому щось сердито буркоче. А мені та інформація нащо? От і не буду дурного в голову брати, повертаюсь до справ. На ранок Руслан поїхав, а до вечора і Тарас на столицю попрямував. І не хочу, а навколо себе уважно роздивляюсь, все вгадати хочу, хто його пасія майбутня. Може ще й не одна колишня поруч ходить. Наче й не моя справа, а цікаво. Була б тут Міла, підказку б дала, а так – ходи і здогадками бався. Ніякої користі з тих роздивлянь не виходить, у мами його теж не питатиму, то пошукаю собі ще якусь справу. Чим менше зайвого часу – тим менше непотрібних вигадок. У нашому таборі все працює, як у добре змащеному механізмі, все процеси контрольовані, всі дії злагоджені, кожен гвинтик свою справу знає. Раптом озивається колишня колега, пише що має для мене підробіток за фахом, все віддалено, оплата невелика та гарантована. От і чудово, зголошуюсь не розмірковуючи. Коли наше життя до подоби старого звичного зверне ніхто не скаже, беремо ті карти що є ними і граємо. Як відчувала, що ноутбук згодиться, добре що привезла. На щастя, мобільний зв’язок тут стабільний, тож підключитися не проблема. Проблему іншу бачу – дідусь від новин не відлипає і щодня все худне. Стрес їсть його як полум’я кригу. Та на що його перемкнути, якщо всі зараз новинозалежні? Знову кардіологу пишу, та на повідомлення не відповідає. Не хочу Тараса зайвий раз турбувати, але доводиться. Прошу, як буде нагода - проконсультуватись з колегою, може до чималого списку ліків ще щось додати треба. Каже, зробити фото виписки і призначених ліків, про симптоматику нову допитується – пишу швидко. Відповідає за годину, надиктовує мені ще два призначення. Каже, щоб до його батька йшла, він у місто відвезе. Так і роблю. Петро Дмитрович довго не збирається, вже за десять хвилин ідемо у аптеку. Ліки не з рідкісних, купуємо у найближчій, але дорогою рапово спиняємось.