Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
— Присягаюся своїм життям і моєю любов’ю до нього, що ніколи не житиму заради іншої людини і ніколи не попрошу і не примушу іншу людину жити заради мене.
Він нахилив голову, немовби підтверджуючи сказане. Його усмішка означала привітання.
Потім підняв валізу і взяв Даґні під руку:
— Ходімо.
Підрозділ, знаний як «Проект Ф» — на честь його винахідника, доктора Ферріса, — містився у невеличкій залізобетонній споруді, розташованій біля підніжжя пагорба, на якому височів Державний науковий інститут. Із вікон інституту було видно лише невеличку сіру пляму даху цього підрозділу, захованого в заростях старих дерев. Він нагадував звідти вхід до підземелля.
Підрозділ складався з двох рівнів у формі кубів різного розміру, асиметрично покладених один на одного. На першому поверсі не було вікон, лише двері, всіяні залізними шипами, на другому, немовби поступка денному світлу, виднілося єдине вікно, як людське обличчя з одним оком. Персонал інституту не виявляв інтересу до цієї споруди й уникав стежок, що вели до неї. Ніхто ніколи про це не розводився, але у всіх складалося враження, що проект, над яким там працювали, пов’язаний з вірусами небезпечних хвороб.
На обох поверхах були лабораторії, заповнені клітками з морськими свинками, собаками та щурами. Але осердям і сенсом споруди була кімната в підвалі, глибоко під землею. Її було невміло обтиньковано якимсь пористим звуконепроникним матеріалом, що взявся тріщинами, оголивши кам’яну стіну.
Цей підрозділ завжди охороняли четверо спеціальних вартових.
Цього вечора охоронців було шістнадцятеро. Їх викликали міжміським телефонним дзвінком з Нью-Йорка для виконання особливого завдання. Чатових, як і решту працівників, залучених до «Проекту Ф», добирали дуже ретельно, керуючись однією-єдиною вимогою: їхньою беззастережною здатністю підкорятися.
Цих шістнадцятеро осіб було розставлено навколо будівлі, а також у порожніх лабораторіях на другому поверсі, де вони й чатували, не виявляючи жодного інтересу до того, що відбувалося внизу, під землею.
У підвальній кімнаті у кріслах під стіною сиділи доктор Ферріс, Веслі Моуч і Джеймс Таґґарт. У протилежному кутку стояла машина, що скидалася на невеличкий кабінет незвичної форми. На передній її панелі містилося кілька рядів скляних шкал, на яких червоним кольором було відзначено критичний пункт, а також квадратний екран, схожий на підсилювач, низки цифр, дерев’яних важелів і пластмасових кнопок, ручка керування з одного боку і червона скляна кнопка — з іншого. Ця панель, здавалося, випромінювала більше почуттів, аніж обличчя механіка, що її обслуговував, — високого молодика в сорочці з закачаними вище ліктів рукавами, на якій проступили плями поту. Його світло-блакитні очі були затуманені через цілковиту зосередженість на своєму завданні. Час від часу він ворушив губами, наче повторюючи вивчений урок.
Короткий дріт з’єднував машину з електричною батареєю, що стояла позаду неї. Довгі сувої, схожі на звивисті щупальця восьминога, простяглися від машини до шкіряного мату, розстеленого на підлозі під конусоподібним променем сліпучого світла. На маті, прив’язаний до нього пасками, лежав Джон Ґолт. Він був голий. Маленькі металеві диски електродів на кінчиках дротів було приєднано до його зап’ясть, плечей, стегон і гомілок. На грудях прилаштовано якийсь, з’єднаний з підсилювачем, прилад, що нагадував стетоскоп.
— Зрозумій, нарешті, — промовив доктор Ферріс, уперше звертаючись до нього, — ми хочемо, щоб ти взяв на себе економіку країни. Ми хочемо, щоб ти став диктатором. Ми хочемо віддати тобі владу. Розумієш? Ми хочемо, щоб ти наказував і вирішував, які саме накази слід віддавати. Ми хочемо досягти своєї мети. Жодні заклики, логіка, заперечення чи пасивний послух тебе не порятують. Нам потрібна твоя згода — інакше тобі гаплик. Ми не випустимо тебе звідси, поки не почуємо, на які кроки ти зважишся задля порятунку нашої системи. А потім примусимо тебе розповісти про це по радіо всій країні.
Він підняв руку, показуючи секундомір:
— Даю тобі тридцять секунд. Вирішуй, почнеш говорити чи ні. Якщо ні, тоді почнемо ми. Второпав?
Ґолт дивився на них поглядом, що нічого не виражав, немовби він усе занадто добре розумів. Він не відповів.
Вони прислухалися в тиші до секундоміра, що відраховував час, і до важкого, уривчастого дихання Моуча, який вчепився у бильця крісла.
Ферріс подав сигнал механікові, що стояв біля машини. Молодик смикнув важіль, спалахнула червона скляна кнопка і залунало два нових звуки: низьке дзижчання електромотора і дивний звук, схожий на приглушене цокання годинника. Присутні не відразу збагнули, що цей стукіт іде з підсилювача і що вони чують биття Ґолтового серця.
— Номер три, — сказав Ферріс, зробивши знак пальцем.
Механік натиснув кнопку під однією зі шкал. Ґолтовим тілом пройшла хвиля дрожі. Його ліва рука судомно смикалася від електричного струму, що йшов дротом, пропущеним між лівим зап’ястям і плечем. Він відкинув голову назад, заплющив очі, стиснув зуби і не видав ані звуку.
Коли механік прибрав руку з кнопки, Ґолтова рука перестала здригатися. Він не рухався.
Троє чоловіків обмінялися запитальними поглядами.
Очі Ферріса були порожні, в погляді Моуча відбився жах, у Таґґарта — розчарування. Тишу порушував звук приглушеного серцебиття.
— Номер два, — промовив Ферріс. Цього разу заряд спрямували між правим стегном і литкою Ґолта: конвульсії стрясали його праву ногу. Він схопився обома руками за краї мату. Голова смикнулась, а потім він знову стих. Серце почало битися трохи швидше.
Моуч відвернувся, уп’явшись у спинку крісла. Таґґарт і далі сидів на краєчку, подавшись уперед.
— Номер один, поступово, — сказав Ферріс.
Торс Ґолта підкинуло вгору, потім почалася тривала судома, особливо помітна біля зв’язаних п’ястуків. Електричний заряд змушував битись у конвульсіях всю верхню частину його тулуба, від одного зап’ястя до другого. Механік повільно прокручував важіль, збільшуючи силу розряду. Стрілка на шкалі наближалася до критичної позначки. Дихання Ґолта, що вилітало з його уражених легенів, стало уривчасте.
— Маєш? — гаркнув Ферріс.
Струм вимкнули.
Ґолт мовчав. Губи судомно хапали повітря. Серцебиття було прискорене. Але поступово дихання внормувалось — він змусив себе розслабитися.
— Чому ви з ним цяцькаєтеся! — заволав Таґґарт, вирячившись на голе тіло на маті.
Ґолт на мить розплющив очі й поглянув на трьох чоловіків. Його погляд був спокійний і цілком свідомий. Потім він заплющив очі й тихо лежав, наче забув про них.
Його тіло здавалося страшенно недоречним у цьому підвалі, хоча ніхто з присутніх не міг у цьому зізнатися навіть перед собою. Видовжені лінії — від литок до вузьких стегон, талії, широких рамен — доречно було би порівняти з древньогрецькою
