Знедолені - Віктор Гюго
Отже, вони втекли, щоб опинитись у в’язниці. Усі зусилля Жана Вальжана ні до чого не призвели. Це був кінець.
Обидва вони заплуталися в неосяжній павутині смерті, й Жан Вальжан відчував, як підповзає до них у темряві страхітливий павук.
Він повернувся спиною до ґрат і знесилено опустився на кам’яні плити поряд із нерухомим Маріусом. Голова йому похилилася до колін. Виходу немає! Це була остання крапля в чаші розпачу.
Про кого ж думав Жан Вальжан у своїй смертельній тузі? Не про себе й не про Маріуса. Він думав про Козетту.
6. Клапоть від подертого сурдута
Аж раптом чиясь рука торкнулась його плеча, й чийсь голос прошепотів:
— Половина здобичі — мені.
Жан Вальжан подумав, що марить. Він не чув кроків. Що ж це таке?
Він підвів погляд.
Перед ним стояв якийсь чоловік.
Той чоловік був у блузі й босий. Черевики він тримав у руці — певне, роззувся, щоб нечутно підійти до Жана Вальжана.
Хоч якою несподіваною була зустріч, Жан Вальжан із першого ж погляду впізнав чоловіка в блузі. Перед ним стояв Тенардьє.
Жан Вальжан звик до несподіванок; навіть захоплений зненацька, він миттю опанував себе. До того ж він був у такому розпачі, що й сам Тенардьє не міг згустити морок його безнадії.
Якусь хвилину обидва вичікували.
Тенардьє приставив долоню дашком до лоба і примружив очі, намагаючись краще розгледіти незнайомця. Та це йому не вдалося. Жан Вальжан сидів спиною до світла і був так заляпаний нечистотами та забризканий кров’ю, що навіть серед білого дня навряд чи хто зміг би впізнати його. Тенардьє ж, навпаки, стояв обличчям до світла. Це надавало Жанові Вальжану деяку перевагу в тому таємничому двобої, який мав відбутися між цими двома людьми.
Тенардьє виходив на двобій із відкритим обличчям, а Жан Вальжан наче в масці.
Жан Вальжан відразу зрозумів, що Тенардьє його не впізнав.
— Як ти думаєш звідси вибратися? — першим озвався Тенардьє.
Жан Вальжан нічого не відповів.
— Відмичка тут не допоможе. А вийти тобі треба.
— Авжеж, треба, — погодився Жан Вальжан.
— Так от: половину здобичі — мені.
— Що ти хочеш сказати?
— Ти вбив людину. Діло твоє. Але ключ у мене. — Тенардьє вказав пальцем на Маріуса й провадив: — Я тебе не знаю, але хочу допомогти тобі. Ти, я бачу, свій хлопець.
Жан Вальжан почав розуміти. Тенардьє прийняв його за вбивцю.
— Послухай, приятелю, — знову заговорив Тенардьє. — Ти ж не для розваги порішив цього молодика. Віддай мені половину здобичі. А я відчиню тобі двері.
І, наполовину витягши з-під блузи важкого ключа, додав:
— Хочеш глянути, який він — ключ від волі? На, подивись.
Тенардьє сунув руку в простору кишеню, пришиту під блузою, дістав звідти мотузку й простяг Жанові Вальжану.
— Бери, — сказав він. — Ось тобі ще мотузка, на додачу.
— Навіщо мені мотузка?
— Ну, а камінь знайдеш надворі. Там ціла купа щебеню.
— Навіщо мені камінь?
— Ото йолоп! Якщо ти кинеш труп у річку без каменя, він плаватиме на воді.
Жан Вальжан чисто машинальним рухом узяв мотузку.
Тенардьє клацнув пальцями, начебто його вразила несподівана думка:
— До речі, приятелю, як ти вибрався з трясовини? Я туди не зважився полізти. Пхе! Ну й смердить від тебе!
Помовчавши, він провадив:
— Ти не відповідаєш — що ж, діло твоє. Мені байдуже. Хоч я не знаю, як тебе звати, я зразу бачу, що ти за один. Ти пристукнув хлопця і хочеш спекатися тіла. Тобі треба вибратися до річки, яка все ховає. Я виручу тебе з халепи. Чом би не допомогти добрій людині в скруті?
Чим більше базікав Тенардьє, тим упертіше мовчав Жан Вальжан. Тенардьє труснув його за плече.
— То як, домовились? Ти мені гроші, я тобі — ключ.
Вигляд у Тенардьє був дикий, відлюдькуватий, недовірливий, погрозливий, і разом з тим він поводився по-приятельському.
Правда, в його поведінці відчувалося щось дивне: говорив він тихо, раз у раз прикладав до губів пальця й шепотів: «Тс-с!» Важко було вгадати, в чому тут причина. Жан Вальжан подумав, що, може, неподалік у якомусь закутні ховаються інші бандити, і Тенардьє не хоче ділити з ними здобич.
— Кінчаймо, — сказав Тенардьє. — Скільки ти нашкріб у цього розтелепи в кишенях?
Жан Вальжан став нишпорити у власних кишенях. Але вчора він був у такому пригніченому настрої, що, перевдягаючись у мундир національного гвардійця, забув узяти гаман. Отож тільки в жилетній кишені йому пощастило знайти такий-сякий дріб’язок: один луїдор, дві п’ятифранкові монети й кілька мідяків по два су.
Тенардьє закопилив губу, промовисто покрутивши головою.
— Та ти ж пристукнув його за марничку, — сказав він.
І безцеремонно заходився обшукувати кишені Жана Вальжана та Маріусові. Жан Вальжан не перешкоджав йому, дбаючи тільки про те, щоб його обличчя залишалося в тіні. Обмацуючи Маріусову одіж, Тенардьє зі спритністю фокусника непомітно відірвав від його сюртука клапоть і сховав у себе під блузою, певне, сподіваючись, що цей шматочок матерії згодом допоможе йому впізнати вбитого й вистежити вбивцю. Одначе, крім уже викладених Жаном Вальжаном тридцяти франків, він не знайшов нічого.
— Що правда, то правда, — сказав Тенардьє. — Більш у вас обох нічого нема.
І, забувши, що вимагав «половину», забрав усі гроші собі.
— Порішив хлопця за такий дріб’язок! — пробурчав він.
Потім дістав із-під блузи ключ.
— А зараз, приятелю, йди собі. Тут, як на ярмарку, платять на виході. Заплатив — забирайся геть!
І він засміявся.
Тенардьє допоміг Жанові Вальжану завдати Маріуса на плечі й навшпиньки рушив до ґрат, подавши тому знак іти слідом. Він визирнув назовні, притулив пальця до губів і якийсь час ніби дослухався. Потім устромив ключ у шпарку. Язичок замка ковзнув убік, і двері відчинилися, навіть не скрипнувши. Очевидно, завіси були дбайливо змащені — певне, клоака правила за притулок для цілої банди злочинців.
Тенардьє прочинив дверці саме настільки, щоб пропустити Жана Вальжана, знову їх зачинив, двічі обернув у замку ключ і нечутно пірнув у темряву.
7. Чоловік, що добре на цьому знається, приймає Маріуса за мертвого
Жан Вальжан опустив Маріуса на берег.
Вони були на волі!
Сморід, темрява, жах лишилися позаду. Жан Вальжан глибоко вдихав запашне, живлюще повітря. Навкруги стояла чудова тиша безхмарного ясного вечора. Сутеніло.
