Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Знедолені - Віктор Гюго

Знедолені - Віктор Гюго

Читаємо онлайн Знедолені - Віктор Гюго
помітив, що вже не підіймається вгору, хоч ішов весь час прямо. Тепер течією струмка його било по ногах іззаду. Підземна галерея пішла під укіс. Чому? Невже він незабаром вийде до Сени? Це загрожувало великою небезпекою, але повернути назад було б іще небезпечніше. Жан Вальжан ішов далі вперед.

Проте шлях його лежав не до Сени. З двосхилого пагорба правобережного Парижа стічну воду скидають по обох укосах — у Сену й у Головну клоаку. Гребінь пагорба, що править за вододіл, звивається в найпримхливіший спосіб. Його найвищу точку якраз і проминув Жан Вальжан. Він спускався тепер до окружного каналу, хоч і не здогадувався про це.

На кожному повороті він обмацував стіни, і якщо поперечний коридор був вужчий, то не звертав туди, слушно припускаючи, що вужчий хід неминуче заведе його у глухий кут.

Нарешті Жан Вальжан відчув, що проминув ті квартали Парижа, де все завмерло від страху перед повстанням, й де барикади перепинили вуличний рух. Згори долинав незмовкний, глухий гуркіт — то котилися колеса екіпажів.

Він ішов уже з півгодини і ще жодного разу не спинявся перепочити — тільки змінив руку, якою підтримував Маріуса. Темрява все густішала, та це якраз і заспокоювало Жана Вальжана.

Зненацька перед ним лягла його тінь. Вона вирізнилася на ледь видимому червонястому світлі, що забарвило камінь у нього під ногами та склепіння над головою, і мерехтіло по вкритих слизом стінах коридора. Вкрай здивований, Жан Вальжан обернувся.

Десь дуже й дуже далеко позаду палахкотіла, пронизуючи морок, якась зловісна зоря, — наче спрямоване на нього око.

То було око поліції — страшне світило, що несподівано зійшло в підземному лабіринті.

А за тією плямою світла невиразно маячили вісім чи десять чорних постатей — випростаних, хистких, погрозливих.

2. Необхідне пояснення

Вдень 6 червня в паризькій клоаці було наказано провести облаву. Боялися, що клоака стане притулком для переможених повстанців, і префектові Жіске доручили обшукати Париж підземний, поки генерал Бюжо очищав Париж наземний. Три загони поліцаїв та робітників клоаки нишпорили того дня в паризьких водостоках: один обстежував правий берег Сени, другий — лівий, третій — центральну частину Старого міста. Поліцаї були озброєні карабінами, кийками, шаблями й кинджалами.

Жана Вальжана в цю мить освітив ліхтар патруля, що оглядав водостоки під правим берегом.

Вони щойно обстежили криву галерею і три глухі кути під вулицею Кадран. Жан Вальжан на своєму шляху проминув ту галерею, бо вона здалася йому вужчою від коридора, яким він ішов. Коли поліцаї вийшли з водостоку під вулицею Кадран, їм почувся шурхіт кроків, що віддалялися в напрямі окружного каналу. То були кроки Жана Вальжана. Сержант — начальник дозору, підняв ліхтар, і весь загін почав удивлятися в темряву туди, звідки долинав шурхіт.

Для Жана Вальжана то була неймовірно страшна хвилина.

На щастя, він бачив ліхтар добре, а ліхтар освітлював його погано. Він був дуже далеко і зливався з темрявою.

Жан Вальжан притиснувся до стіни й завмер на місці.

А втім, він добре не усвідомлював, що то за тіні рухаються там позаду. Від безсоння, голоду він марив наяву. Він бачив полум’я, а навкруг полум’я якісь привиди. Що то було? Він не знав.

Коли Жан Вальжан зупинився, шурхіт стих.

Поліцаї дослухалися, проте нічого не чули, вони придивлялися, але нічого не бачили.

Жан Вальжан побачив, що привиди зійшлися кружкома на перехресті двох галерей. Їхні голови, схожі на бульдожі морди, присунулися майже впритул одна до одної. Привиди шепотілися.

Порадившись, поліцейські пси вирішили, що шурхіт кроків їм почувся, — отже, йти до окружного каналу було б тільки марнуванням часу; навпаки, слід поквапитися до кварталу Сен-Меррі, бо якщо їм і пощастить зловити якогось заколотника, то саме там.

Сержант дав наказ звернути ліворуч, униз до Сени. Якби їм спало на думку розділитися на два загони й піти в двох напрямках, Жана Вальжана неминуче схопили б. Його доля висіла на ниточці. Проте цілком імовірно, що префектура, передбачаючи можливість збройних сутичок із повстанцями, заборонила дозорам поліції розбиватись на групи. Отож патруль вирушив у протилежний від Жана Вальжана бік.

Перед тим як піти, сержант, для очистки свого поліційного сумління, розрядив карабін у тому напрямку, де причаївся Жан Вальжан. Луна від пострілу прокотилась по підземеллю; здавалося, забурчало все неосяжне черево велетенського міста. Шматок тиньку з плюскотом упав у воду біля Жана Вальжана; він зрозумів, що куля вдарила в стіну десь над його головою. Розмірені й поквапні кроки почали віддалятись, і незабаром чорні тіні розтанули в темряві, червонястий відблиск ліхтаря на склепінні галереї все тьмянів і нарешті погас.

Знову запала тиша, знову опустилася непроникна темрява. А Жан Вальжан іще довго стояв, не сміючи поворухнутись, дослухаючись до тиші й розширеними зіницями стежачи, як зникає вдалині той патруль привидів.

3. Чоловік, якого вистежують

Слід віддати належне тогочасній поліції: навіть під час політичних заворушень вона неухильно виконувала свої обов’язки з охорони громадського порядку. Агент, якому доручали вистежити злочинця, робив свою справу, не звертаючи уваги ні на барикади, ні на заколот.

Щось подібне й відбувалося 6 червня пополудні на правому березі Сени, неподалік від мосту Інвалідів.

Двоє чоловіків ішли понад самим берегом, далеченько один від одного. Перший, мабуть, утікав, а другий його переслідував.

Проте обидва не поспішали, наче кожен побоювався, що, заквапившись, змусить другого наддати ходи.

Здавалося, то хижак переслідує жертву, приховуючи свої наміри. Але жертва на обман не піддавалась і пильності не втрачала.

Утікач виглядав хирлявим і жалюгідним. Переслідувач — як воно й пасує псові-гончаку — був високий і міцно збудований.

Берег здавався зовсім безлюдним; не траплялося ні перехожих, ні човнярів, ні вантажників на причалених то там, то там шаландах.

Спостерігачеві, який простежив би за тими двома з набережної, перший видався б підозрілим, обшарпаним волоцюгою, а другий — службовою особою. Один був у подертій блузі, другий — у застебнутому аж до підборіддя рединготі.

Чому ж переслідувач не квапився схопити втікача? Мабуть, він сподівався вистежити важливе побачення і накрити зразу цілу банду.

Такий здогад підтверджується тим, що чоловік у рединготі, помітивши з берега порожній фіакр, який проїздив угорі по набережній, подав знак візникові; той відразу зрозумів, з ким має справу, завернув коня й повільно поїхав слідом за тими двома людьми. Обшарпанець, який ішов попереду, не помітив цього.

Фіакр котив під деревами Єлисейських Полів. Над парапетом мелькали голова й плечі візника з батогом у руці.

В таємній інструкції поліційним агентам є такий параграф: «Завжди

Відгуки про книгу Знедолені - Віктор Гюго (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: