Знедолені - Віктор Гюго

Найдужче мучило його те, що він утратив віру в себе. Він казав собі: отже, існують винятки, отже, влада може помилятися, отже, перед деякими явищами правило заходить у безвихідь, отже, у законах передбачено далеко не все, і доброчесність каторжника може виявитися вищою за доброчесність урядовця, отже, страхітливе може обернутися божественним, отже, життя ховає в собі чимало несподіваного, і він, Жавер, потрапив у одну з його пасток.

Він був змушений визнати, що доброта існує. Каторжник виявився добрим. І він сам — нечувана річ! — теж повівся по-доброму. Виходить, він зганьбив себе.

Для Жавера ідеал полягав не в тому, щоб бути людяним, великодушним, благородним, а в тому, щоб поводитися бездоганно.

І ось він припустився помилки.

Як це могло статися? Він і сам не міг би пояснити.

Звичайно, Жавер мав намір передати Жана Вальжана до рук правосуддя. Поки той перебував у його владі, він жодного разу не признався собі, що вирішив відпустити його. Наче мимоволі рука в нього розтулилась і пустила бранця.

Знову й знову Жавер повертався до страхітливого факту: щойно він учинив тяжкий злочин. Він не затримав злочинця, збіглого каторжника. Жавер перестав розуміти себе. Досі він жив сліпою вірою, що породжувала сувору чесність. Тепер він утратив і віру, і чесність. Він наче прозрів і побачив те, чого бачити не хотів. У ньому помер представник влади. Його життя втратило всякий сенс. Доводилося признатися самому собі, що немає нічого непогрішного, що суспільство недосконале, що судді теж люди й можуть помилятися.

Доти все, що стояло над ним, уявлялося Жаверові гладенькою поверхнею — рівною, прозорою, бездоганною. Нічого незрозумілого, нічого темного. Усе там було чітко визначене, взаємопов’язане, передбачене. Влада здіймалася перед ним пологим крутосхилом, без стрімчаків і без урвищ. Невідоме, безладне, несподіване, беззаконне Жаверові доводилося бачити тільки на дні, де кишіли бунтівники, злочинці, волоцюги. І ось тепер Жавер начебто упав навзнак і з жахом побачив, що безодня розверзається над ним угорі.

Отже, все, у що він свято вірив, обвалилося.

Виходить, система покарань, незаперечний авторитет закону, слідство і каральні заходи, офіційна мудрість, непомильність судочинства, верховна влада, правосуддя, незрушні підвалини суспільства, загальноприйняті істини, — усе це сміття, хаос, купа уламків! А його, Жавера, — охоронця порядку, непідкупного службовця поліції, вірного пса усталеного ладу, — повалено на землю й розтоптано. І над цими руїнами височів чоловік у зеленому арештантському ковпаку і з сяйвом навкруг чола! Ось до якого потрясіння дійшов Жавер! Ось яке страшне видиво маячило перед його внутрішнім зором!

Чи можна було витримати таке? Ні.

З цього розпачливого становища лишалося тільки два виходи. Один — негайно повернутись до Жана Вальжана й засадити збіглого каторжника до в’язниці. Другий вихід…

Жавер зійшов із мосту і твердим кроком, цього разу з високо піднесеною головою, рушив до поліційного відділка на розі площі Шатле, добре видимого у світлі вуличного ліхтаря.

Він увійшов досередини, показав своє посвідчення черговому сержантові й сів за столик, на якому горіла свічка. Там-таки стояла свинцева чорнильниця, лежали пера й папір на випадок складання протоколу або письмових розпоряджень нічним патрулям.

Жавер узяв перо, аркуш паперу й заходився писати. Ось що він написав:

«Кілька зауважень для користі поліційної служби.

По-перше: я прошу пана префекта прочитати нижче наведене. По-друге: арештанти після допиту роззуваються і стоять босі на кам’яній підлозі, поки їх обшукують. Багато, повернувшись до в’язниці, кашляють. Це спричиняє видатки на лікування.

По-третє: незрозуміло, чому окремим розпорядженням ув’язненим у тюрмі Мадлонет заборонено мати стільці, навіть за плату.

По-четверте: у тюрмі Мадлонет буфет відгороджений тільки двома перекладинами, що дає в’язням змогу хапати буфетчицю за руки.

По-п’яте: арештанти, прозвані «гавкунами», які викликають інших арештантів до приймальні, вимагають по два су з ув’язненого, щоб вигукувати їхні імена розбірливо. Це грабунок.

По-шосте: у ткацькій майстерні за кожну спущену нитку з ув’язненого вираховують по десять су. Це зловживання з боку підрядчика, оскільки полотно від цього анітрохи не гірше.

По-сьоме: неприпустимо, що відвідувачі тюрми Форс, прямуючи до приймальні, проходять через подвір’я малолітніх злочинців.

По-восьме: помічено, що жандарми розповідають на подвір’ї префектури про допити обвинувачуваних. Жандарм повинен бути бездоганним і не розбазікувати того, що він чує в кабінеті слідчого. Це серйозна провинність».

Жавер вивів ці рядки рівним і акуратним почерком, не пропустивши жодної коми. Внизу він підписався:

«Інспектор 1-го класу ЖАВЕР.

Поліційний відділок на площі Шатле.

7 червня 1832 р., близько першої години ночі».

Жавер просушив чорнило на папері, згорнув аркуш, запечатав його, надписав на звороті: «Рапорт для адміністрації», поклав на стіл і вийшов із приміщення. Заґратовані двері зачинилися за ним.

Він знову перейшов навкіс площу Шатле, звернув на набережну й з точністю автомата повернувся на те саме місце, яке покинув чверть години тому; там він сперся ліктями на ту саму плиту парапету. Здавалося, він і не сходив з місця.

Було зовсім темно. Настала та година могильної тиші, яка буває після півночі. Зорі ховалися за хмарами. Небо застеляла зловісна імла. В будинках не світилося жодного вогника. Вулиці й набережні були безлюдні; вежі собору Паризької Богоматері та Палацу правосуддя здавалися обрисами самої ночі. Ліхтар освітлював край парапету червонястим світлом. Один за одним здіймалися в нічному тумані силуети мостів. Вода в річці після дощів піднялася.

Місце, де стояв Жавер, було, як пригадуємо, над бистриною Сени, якраз над водовертю.

Жавер нахилив голову й глянув униз. У чорноту. Він там не розгледів нічого. Шуміла вода, але річки не було видно. Час від часу в запаморочливій глибині спалахував і звивався мерехтливий вогник, бо навіть у найтемніші ночі вода має властивість уловлювати світло й відбивати його іскристими змійками. Та вогник гаснув, і все знову тонуло в мороці. Так наче внизу розверзалася нескінченність. Прямовисна стіна набережної, зливаючись із туманом і темрявою, обривалась у те провалля.

Нічого не було видно, але від води віяло холодом і слабким запахом мокрого каміння. З глибини чувся грізний подих безодні. Бурхлива невидима річка, моторошний шепіт хвиль, похмурі громаддя мостових арок, манлива глибінь чорної порожнечі…

Кілька хвилин Жавер стояв нерухомо, втупившись у розкриті ворота ночі; з якоюсь пильною увагою вдивлявся він у невидиме. Вода вирувала й шуміла. Зненацька Жавер скинув капелюха й поклав на