Знедолені - Віктор Гюго
Що робити?
Вибратися звідти міг би тільки птах.
А знайти вихід треба було негайно. Бій точився за кілька кроків. На щастя, увага нападників зосередилася на дверях шинку; але досить якомусь одному солдатові поткнутися за ріг — і всьому кінець.
Жан Вальжан поглянув на будинок перед собою, на барикаду праворуч, а тоді, як людина, що потрапила в цілковиту безвихідь, уп’явся очима в землю, ніби хотів просвердлити її поглядом.
І тут біля самого підніжжя невисокої барикади, яку пильно охороняли ззовні невблаганні вороги, він помітив наче залізні ґрати, наполовину завалені камінням. Брук навколо було розвернуто, і тепер ніщо їх не утримувало. Крізь ґрати виднів якийсь темний колодязь. Жан Вальжан кинувся туди. Миттю згадавши свої давні навички втікача з каторги, він розкидав каміння, підняв ґрати, завдав собі на плечі нерухоме тіло Маріуса, упираючись коліньми й ліктями, спустився з цим тягарем на спині в колодязь, на щастя, неглибокий, закрив над головою важку залізну ляду, на яку знову посипалися зрушені ним кругляки, і став ногами на вистелене плитами дно десь за три метри від поверхні землі.
Жан Вальжан з непритомним Маріусом на плечах опинився в якомусь довгому підземному коридорі.
Тут панували глибокий спокій, мертва тиша, темрява.
Невиразним шумом долинав згори грізний гуркіт битви. Якраз у нього над головою солдати штурмували шинок.
Книга друга
У череві Парижа
1. Клоака та її несподіванки
Жан Вальжан потрапив у паризьку клоаку.
У першу мить він начебто осліп і оглух. Тільки відчував, що стоїть на твердому, — от і все. Але й цього йому було досить. Він простяг руку, потім другу, помацав стіни обабіч і з’ясував, що перебуває у вузькому проході; посковзнувся й зрозумів, що кам’яні плити залиті водою. Обережно ступивши однією ногою вперед, переконався, що кам’яна підлога тягнеться далі. Повіяло смородом, і Жан Вальжан здогадався, де він.
Через кілька секунд сліпота минула. Крізь люк оглядового колодязя, яким він спустився, проникало трохи світла, й очі його призвичаїлися до сутіні. Він почав дещо розрізняти. Підземний хід, у якому він опинився, був замурований позад нього. Він стояв в одному з глухих кутів. Попереду була інша стіна — стіна мороку. Тьмяне світло з продухвини оглядового колодязя згасало кроків за десять по коридору, а далі чорніла непроглядна пітьма. Ступити в неї було страшно, здавалося, вона поглине людину навіки. Одначе Жан Вальжан просто не мав іншого вибору. Він подумав, що й солдати можуть помітити отвір між кругляками, який упав у вічі йому. Тоді вони спустяться в колодязь і обшукають водостік. Отже, не слід гаяти ні хвилини. І він рішуче ступив у темряву.
Насправді Жан Вальжан із Маріусом далеко ще не були врятовані. На них тепер чигали інші небезпеки, не менш страшні. Після вогненного вихору битви — печера, повна смердючих випарів і причаєних пасток. Після хаосу — клоака. З одного кола пекла Жан Вальжан спустився в інший.
Ступивши півсотні кроків, він був змушений зупинитися. Підземний коридор упирався в інший, у поперечний. Куди звернути — праворуч чи ліворуч? Як визначити правильний напрямок у цьому чорному лабіринті?
Такий лабіринт має одну провідну нитку — укіс. Іти під укіс — означає вийти до річки. Жан Вальжан збагнув це відразу.
Він подумав, що, певно, перебуває у водостоці Центрального ринку — отже, звернувши ліворуч і пішовши вниз, менше ніж за чверть години добереться до одного з витоків на Сену між мостом Міняйлів і Новим мостом, тобто посеред білого дня опиниться в найзалюдненішому кварталі Парижа. Легко уявити собі здивування перехожих, коли вони побачать, як перед ними з’являються просто з-під землі двоє закривавлених людей. Збіжиться поліція, і їх схоплять, перш ніж вони виберуться на поверхню. Краще вже йому довіритися темряві й заглибитись у лабіринт, а в усьому іншому покластися на волю провидіння.
Жан Вальжан звернув праворуч і пішов угору.
Коли він завернув за ріг підземного ходу, тьмяне світло з отвору колодязя зникло, і перед ним знову опустилася завіса мороку. Одначе він ішов уперед і так швидко, як тільки міг. Маріусові руки були перекинуті вперед обабіч його шиї, а ноги висіли ззаду. Однією рукою Жан Вальжан тримав обидва Маріусові зап’ястки, а другою обмацував стіну. Липка від крові щока пораненого притулялася до Вальжанової щоки, а по його тілу стікали з Маріусових ран цівки крові. Одначе від губів, які торкалися Вальжанового вуха, віяло вологим теплом — отже, Маріус дихав. Коридор, по якому йшов тепер Жан Вальжан, був ширший за попередній, але просуватися вперед було дуже незручно. Після вчорашнього дощу по водостоках дзюркотіли струмки, й доводилося йти попід самісінькою стіною, щоб не брьохати по воді.
Одначе потроху очі його призвичаїлися до темряви — може, з далеких продухвин у клоаку все ж таки соталося трохи світла, — і він почав невиразно розрізняти то стіну, то склепінчасту стелю підземного коридора.
Обирати шлях ставало все важче.
Підземна мережа водостоків повторює лабіринт розташованих угорі вулиць. У тогочасному Парижі їх було дві тисячі двісті. Уявіть-но собі дрімучі хащі переплутаних ходів клоаки! Тодішня система водостоків, якби її витягти в довжину, досягла б одинадцятьох льє.
Жан Вальжан ішов, нічого не бачачи, нічого не знаючи, поклавшись на випадок, — інакше кажучи, на волю провидіння.
Та мало-помалу його став проймати жах. Навколишній морок почав проникати і в його душу. Він брів навмання у невідомість. Мережа клоаки підступна, вона утворює дрімучу плутанину підземних ходів. Лихо тому, хто заблукає в цьому потойбічному Парижі, де панує вічна темрява! Жанові Вальжану доводилося йти навпомацки. В цій невідомості кожен крок міг стати його останнім кроком. Чи знайде він звідси вихід? І чи знайде вчасно? А що як величезна підземна губка засмокче його в себе навіки? А що як Маріус помре від утрати крові, а він — із голоду? Невже їм судилося тут загинути, і від них залишаться тільки два кістяки в якомусь закутні чорного лабіринту? Жан Вальжан ставив собі такі запитання й не міг на них відповісти. Утроба Парижа — бездонна прірва. Він потрапив у черево страховища — як у давнину один біблійний пророк.
І раптом він
