У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

мого ока ген-ген аж до майже не забудованих, округлих пагорбів, за якими стояв осторонець принцеси Силістрійської і маркізи де Пласак, вельможних кревнячок дука Ґермантського, яких я, зрештою, не знав. Аж до цього палацу (який належав їхньому батькові, панові де Брекіньї) геть нічого, тільки невисокі, повернуті на всі боки споруди, які, не спиняючи погляду, подовжували простір своїми навскісними площинами. Крита червоною дахівкою невеличка вежа повітки, де стояли повози маркіза де Фрекура, вивершувалася шпинем, але шпинь, нагадуючи про гарні старезні будинки, вигнані вгору на відшибі у швейцарському підгір’ї, був такий тонесенький, що нічого не заслоняв собою. Всі ці споруди, ледь видимі, розсипані безладно, створювали вражіння, ніби палац маркізи де Пласак стоїть куди далі, ніби тебе відділяло від нього кілька вулиць чи багато гірських пасем; насправді він був близесенько, але його віддаляла мана зорова, звичайна в Альпах. Коли його широкі квадратові вікна, іскряві на сонці, наче гірський кришталь, відчинялися для провітрювання, то, натужуючи зір, аби роздивитися на різних поверхах лакеїв за вибиванням килимів, ти зазнавав утіхи не меншої, ніж дають тобі на полотнах Тернера чи Ельстіра мандрівник у диліжансі чи провідник на узбіччі Сен-Готарда. Але з цього «бельведеру» я міг би і не вгледіти дуцтва при поверненні, а тому, вернувшись пополудні на чати, я просто став на сходах, звідки б уже не проґавив, що брама відчиняється, проте чарівна альпійська краса оселі Брекіньї і Трем з прибиральниками-лакеями, відстанню обернутими у малесеньких чоловічків, тут уже не тішила моїх очей.

Отож-бо чекання на сходах мало для мене вельми важливі наслідки, завдяки йому я побачив такий чудовий краєвид, правда, не тернерівський, а моральний, що розповідь про нього краще ненадовго відкласти, спершу розповівши про те, як я побував у Ґермантів після їхнього повороту.

Дук прийняв мене сам у бібліотеці. На порозі я здибався з геть-то сивим, убого вбраним чоловічком при чорній краватці, як у комбрейського нотаря і як у деяких друзів мого діда. Чоловічок цей, скромний і несміливий, бив мені чолом і нізащо не хотів вийти, перш ніж я зайду. Дук крикнув йому щось, але я не розчув, незнайомець знову почав кланятися, але вже до стіни; чоломбит-тя не припинялося, хоча дук бачити його не міг — так навіщось усміхаються люди при телефонній розмові; гість мовив дискантом; він відклонився мені ще раз низьким уклоном смиренного прохача. Зрештою це міг бути якийсь повірений з Комбре, так-бо він своєю загумінковою, старомодною і сумирною міною скидався на маленьких тамтешніх людей, прибитих стариганів.

— Оріана зараз прийде, — сказав мені дук, тільки-но я ввійшов. — Сванн має принести їй за хвилю відбитки своєї студії про монети мальтійського закону і, що ще гірше, величезні знімки лиця та споду цих монет, тому Оріана воліла мерщій одягтися, аби встигнути посидіти з вами, перш ніж їхати обідати. Ми й так завалені речами, рятунку від них нема, я просто не знаю, куди приткнути Сваннові світлини. Але я маю надто вже чемну дружину, вона страх як любить догодити всім. Вона певна, що Сваннові буде приємно показати їй по черзі всіх гросмейстерів закону, медалі яких він знайшов на Родосі. Я сказав: мальтійського? Ні, родоського, але це один і той самий закон — закон святого Йоанна Єрусалимського. Власне, родоські рицарі цікавлять її остільки, оскільки ними захоплюється Сванн. Наш рід безпосередньо причетний до всієї цієї історії, причетний навіть нині: мій брат, якого ви знаєте, один з найвищих достойників мальтійського закону. Але якби про це зняв мову з Оріаною я, вона б і слухати не побажала. Натомість, коли Сванн, вивчаючи храмовників (аж дивно, з якою пасією люди, сповідуючи одну віру, вивчають іншу), добрався до історії родоських рицарів, спадкоємців храмовників, Оріані забаглося зараз же подивитися на їхні голови. Проти Лузіньянів, королів Кіпру, від яких ми походимо по прямій лінії, — це дрібнота. Але поки Сванн до Люзіньянів не візьметься, Оріані до них байдуже.

Я не міг сказати дукові, навіщо я прийшов. Кілька кревня-чок чи приятельок, такі, як принцеса Силістрійська і дукиня де Монроз, прийшли з візитою до дукині, котра часто приймала перед обідом, але, не заставши її, вступили на хвильку до дука. Перша з цих дам (принцеса Силістрійська) убрана дуже просто, сухорлява, з привітною міною, тримала в руці тростину. Я злякався: може, вона поранена або каліка? Але скоро побачив, що вона здорова нівроку. Вона зі смутком мовила про якогось близького йому кузена — не з боку Ґермантів, а по лінії іншого, коли це тільки можливо, ще славетнішого роду, — про те, що його здоров’я, останнім часом загрожене, нагло погіршилося. Було очевидно, що дук, співчуваючи своєму братові й бідкаючись: «Сердешний Мама! Такий добрий хлопець», хотів вірити в оптимістичний прогноз. Справді, обід, на який вибирався дук, мав бути приємним, званий вечір у принцеси Германської, як він зметикував, не заповідався нудним, а головне — його вабила призначена на годину ночі пишна вечеря і костюмований бал: строї Людовіка XI для дука й Ізабелли Баварської для дукині були вже готові. І дук не мав охоти псувати ці розваги думкою про тяжку хворобу доброго Аманьєна д’Осмона. Дві інші дами, теж із ціпочками, маркіза де Пласак і пані де Трем, обидві дочки графа де Брекіньї, прийшли з візиток) до Базена і заявили, що його кузен Мама дихає на ладан. Знизавши плечима і бажаючи одмінити розмову, дук спитав їх, чи не йдуть вони на вечір до Марі-Жільбер. Дами відповіли, що не збираються, бо Аманьєн конає, і що не збираються вони й на обід, на який ішов дук і на якому, за їхніми словами, мали бути брат царя Теодосія, інфанта Марія Консепсьйон і так далі. Оскільки маркіз д’Осмон доводився Базенові ближчим родичем, то Базенові здалося, що цим «бойкотом» дами висловлюють йому догану, і він не дуже з ними церемонився. Хоча вони зійшли з висот палацу Брекіньї, аби побачити дукиню (чи радше, аби ознаймити їй, що стан здоров’я кузена загрожений і що, отже, дуцтву нині не до втіх), але посиділи недовго. Озброєні альпенштоками, Вальпурґія і Доротея (так звали двох сестер) рушили крутою стежкою на свою гору. Мені так і не спало на думку спитати Ґермантів, навіщо сен-жерменці ходять з ціпочками. Можливо, вони вважали передмістя своєю дідизною, а брати фіакри не любили і воліли довгі прохідки пішки, але деякі