У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

припав на погідний день, зійшлася тичба знайомих нашого пана та ще кілька міністрів. На проводи до цвинтаря домовини пішло понад дві години, все ваше село мабуть йойкне адже щоб провести в останню путь труну з тілом тітки Мішю не треба буде таких церемоній. Отож-бо моє життя відтепер обертається на одне довге ридання. Я от пуза ганяю мотоциклетку на якій оце навчився їздити. Що як любі друзяки я мов вихор примчу до вас ув Екорес. Та мовчати про це мені вже несила бо чую як з горя розум мій намутився. Я часто буваю в дукині Ґермантської, у осіб про буття яких ти навіть не здогадуєшся скніючи серед темноти. І тому з утіхою надсилаю книжки Расіна, Віктора Гюго, Вибране Шендоле, Альфреда де Мюссе, бо хочу зцілити від темноти край який і мене породив у темноті яка неминуче підбиває на злочин. Більше писати немає про що і як пелікан довгим змучений летом шлю найкращі побажання тобі а зарівно і твоїй половині моєму похресникові і сестриці твоїй Розі. Бажаю щоб про неї не можна було сказати: Не довше рожі прожила ця рожа як сказали Віктор Гюго, сонет Арверса, Альфред де Мюссе, всі великі генії які з цієї причини згинули в полум'ї ватри як Жанни д’Арк. Очікую від тебе скорої вісточки, прийми мої цілунки як цілунки брата.

Періґо Жозеф.

Нас надить до себе життя кожного смертного, де криється щось недовідоме, остання, іде не розвіяна злуда.

Багато що з того, що казав мені пан де Шарлюс, підстьобувало батогом мою уяву і, пустивши в непам’ять розчарування, яке спіткало її при зустрічі з реальністю в дукині Ґермантської (з іменами людей справа стоїть так само, як з іменами країв), порвало її до Оріаниної кузини. Зрештою, якщо пан де Шарлюс забив мені баки на якийсь час щодо примрійцих переваг і при-мрійного розмаїття світовців, то лише тому, що й сам помилявся. А помилявся він, найпевніше, тому, що нічого не робив, не писав, не малював, та й читав він неуважно й бездумно. А проте він переріс на дві голови світовців; і хоч вони самі, і те видовище, яке вони становили, давали йому багатющу поживу для розмов, ці люди його не розуміли. Він говорив як художня душа, але його хисту ставало лише на те, аби дати відчути примарні чари світовців. Дати відчути лише мистцям, для яких барон міг би бути тим, чим є олень для ескімосів: цей дорогоцінний звір вискубує для них на ялових скелях обрісник і мох, які самі ескімоси не зуміли б знайти й використати, але які, уже перетравлені оленем, стають для мешканців Крайньої Півночі тривним покормом.

До сказаного мушу додати, що образи вищого суспільства, які малював пан де Шарлюс, оживали завдяки столові лютої знена-види, якою він дихав на одних, і пієтету перед іншими. Ненавидів він переважно молодиків, а божествив надто жінок.

Хоча серед жінок пан де Шарлюс ставив на найвищий щабель принцесу Ґермантську, а проте загадкових слів щодо «неприступного палацу Алладина», де мешкала його кузина, було мало, щоб пояснити моє здуміння. Попри це, загадкових слів, завдяки яким пан де Шарлюс змусив бачити мене в принцесі Ґермантській істоту незвичайну і досі небачену, було мало, щоб пояснити мою ошелешеність, яка скоро змінилася страхом на думку, чи не жертва я чийогось жарту, вигаданого кимось на те, аби мене викинули за поріг дому, куди б я прийшов без запрошення, змінилася, коли я через два місяці після обіду в дукині, під час її поїздки до Каннів, розірвавши звичайнісінький на око конверт, прочитав на візитівці такі слова: «Принцеса Ґермант-ська, уроджена дукиня Баварська, буде вдома такого-то дня». Безперечно, дістати запрошення до принцеси Ґермантської, з погляду світовця, було так само просто, як потрапити на обід до дукині; мої скромні знання в геральдиці підказували мені, що титул принцеси не вищий за титул дука. А ще я казав собі, що свідомість світської жінки, хоч як старався довести протилежне пан де Шарлюс, не може дуже різнитися від свідомости людей одного з нею кола і навіть від свідомости будь-якої іншої жінки. Але моя уява, подібна до уяви Ельстіра, який творив свою перспективу з порушенням фізичних законів, хоча, мабуть, і вивчав їх, малювала мені не те, що я знав, а те, що вона бачила; те, що вона бачила, себто те, що їй показувало ім’я. Отож навіть як я ще не знав дукині, ім’я Ґермант, оздоблене титулом принцеси, подібно До ноти, барви чи цифри (геть відрубних від довколишніх вартостей завдяки властивому їм математичному чи естетичному «знакові»), будило в мені завше щось зовсім інше. Цей титул нерідко трапляється у спогадах із часів Людові-ка XIII і Людовіка XIV, і я уявляв собі, що принцесу Ґермант-ську частенько одвідували, либонь, дукиня Лонгвілльська і великий Конде; якщо мої здогади слушні, то мені навряд чи світило колись туди дістатися.

У наших штучних пересадах є елемент суб’єктивности, і про нього я ще говоритиму, одначе живе' в усіх цих істотах якась предметна реальність, і саме вона різнить їх між собою.

Та й як могло бути інакше? Ті, з ким ми спілкуємося, і хто так мало скидається на тих, що нам маряться, — це ж бо ті самі люди, яких ми бачимо у спогадах, у листах славетних і з якими нам кортіло познайомитися. Якийсь убогий старець, що обідає з нами, — це ж бо той самий, чиє горде послання принцу Фрідріхові-Карлові ми з хвилюванням читали у книзі про війну сімдесятого року. Ми нудимося за обідним столом, бо наша уява спить, а як ми читаємо книжку, ми захоплюємося, бо тепер уява — з нами. Але особи і за столом, і в книзі — одні й ті самі. Ми були б раді познайомитися з пані де Помпадур, яка завсігди опікувалася наукою, але ми знудилися б у її товаристві так само, як з новочасними егеріями, такими нецікавими, що знову вибиратися до них з візитою нам неохота. А проте ріжниця між ними є. Однакових людей на світі не буває; манера наших знайомих ставитися до нас, хоча б ми трималися з ними однаково доброзичливо, в кожного своя, але ця відрубність зрештою згладжується. Дукиня де Монморансі любила шпигати мене, але як