Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

Герцоґ Пополі, головнокомандуючий військами короля дона Філіпа, обложив Барселону. Передовсім він наказав збудувати шибеницю висотою двадцять п’ять футів, призначену для маркіза Кастеллі. Я зібрав найбільш шанованих громадян Барселони і сказав їм:

— Сеньйори, я здатен належно оцінити ту честь, яку ви виявляєте мені своєю довірою, але я не військовий і внаслідок цього не можу вами командувати. З іншого боку, якщо ви коли-небудь будете змушені капітулювати, то першою умовою вам поставлять мою видачу, що, поза всяким сумнівом, буде для вас дуже неприємно. Тому краще, аби я попрощався з вами й назавжди вас покинув.

Ставши на шлях безрозсудності, натовп охоче тягне за собою якомога більше індивідів і гадає, що багато виграє, якщо відмовить їм у видачі паспорта. Тому мені не дозволили виїхати, але я вже віддавна мав готовий план. Найнятий човен чекав мене на березі; опівночі я сів у нього й наступного дня увечері висадився у Флоріано, рибацькому селищі в Андалузії.

Щедро винагородивши матросів, я відіслав їх, а сам подався в гори. Довго не міг знайти дорогу, але нарешті знайшов замок Уседи й самого власника, який, попри всю астрологію, ледь зумів пригадати мене.

— Сеньйоре дон Хуане, — сказав він, — а радше сеньйоре Кастеллі, твоя донька здорова й несказанно прекрасна. Про все інше говоритимеш з пріором домініканців.

Через два дні прийшов до мене сивий монах, який сказав:

— Сеньйоре кавалере, свята інквізиція, членом якої я є, вважає, що на багато речей, які діються в цих горах, треба дивитися крізь пальці. Вона й робить це з надією навернути заблудлих овечок, яких тут ще багато. Їх приклад згубно вплинув на юну Ундину. Зрештою, це дівчина з дивним складом думок. Коли ми навчали її засад нашої святої віри, вона уважно слухала, і неможливо було здогадатися, що вона сумнівається в правді наших слів; а однак тут же брала участь у мусульманських молитвах і навіть у поганських святкуваннях. Іди, сеньйоре кавалере, до озера Ла-Фріта й, оскільки ти маєш на неї права, спробуй пізнати її серце.

Я подякував шановному домініканцю й подався на берег озера. Вийшов на мис, що знаходився на північному боці, і побачив парус, який рухався по воді з блискавичною швидкістю. Я захоплено розглядав конструкцію човна. Він був вузький і довгий, наче лижа, з двома противагами, які не давали йому перевернутися. Міцна щогла несла трикутне вітрило, а молода дівчина, яка сиділа на веслах, неначе летіла, ледь торкаючись поверхні води. Цей незвичайний корабель причалив до того місця, де я стояв. Молода дівчина вийшла з човна; руки й ноги мала оголені, зелена шовкова сукня прилягала до її тіла, волосся спадало буйними локонами на білосніжну шию, час від часу вона струшувала ними, наче гривою. Цей вигляд нагадав мені диких жителів Америки.

— Ах, Мануело, — вигукнув я, — Мануело, отже це наша донька?!

Це й справді була вона. Я пішов до неї додому. Дуенья Ундини кілька років тому померла, тоді герцоґиня приїхала сама й довірила доньку одній валлонській родині. Проте Ундина ніяк не хотіла визнавати над собою жодної влади. Вона взагалі говорила мало, видиралася на дерева, спиналася на скелі й кидалася в озеро. При тому всьому їй зовсім не бракувало розуму. Так, наприклад, вона сама вигадала отой гарний корабель, який я щойно вам описував. Одне тільки слово примушувало її слухатись. Це був спогад про батька, і коли хотіли, аби вона щось зробила, тоді їй наказували від імені батька. Як тільки я прийшов до неї, її одразу вирішили покликати. Вона, коли прийшла, вся тремтіла й стала переді мною на коліна. Я притиснув її до свого серця, обсипав пестощами, але не міг з неї видобути жодного слова.

Після обіду Ундина знову повернулася до свого човна, я сів разом із нею, вона схопила весла й випливла на середину озера. Я намагався зав’язати з нею розмову. Вона поклала весла й начебто уважно мене слухала. Ми були в східній частині озера, одразу біля стрімких скель, які оточували його.

— Люба Ундино, — сказав я, — чи уважно ти слухала святі повчання монастирських отців? Ундино, ти ж розумна істота, ти маєш душу, і релігія повинна супроводжувати тебе на життєвій дорозі.

І коли я вже зовсім зібрався приступити до батьківських застережень і напучувань, вона раптом скочила у воду й зникла мені з очей. Мене охопила тривога, я чимшвидше повернувся в дім і почав гукати на допомогу. Мені відповіли, що нема чого боятися, що вздовж скель є печери чи ґроти, які поєднані між собою. Ундина знала ці проходи, вона заглиблювалась у них, зникала, а через кілька годин верталася. Вона й справді незабаром повернулася, але цього разу я відмовився від напучувань. Ундині, як я вже казав, не бракувало розуму, але, вихована в глушині, полишена на саму себе, вона не мала жодного уявлення про товариські стосунки.

Через кілька днів до мене прийшов якийсь монастирський послушник від герцоґині, а радше від ігумені Мануели. Він мав передати мені рясу, схожу на його власну, й відвести до неї. Ми йшли вздовж морського берега аж до гирла Ґвадіани, звідти дісталися до Альґарве й нарешті прибули до Валь-Санта. Монастир уже був майже готовий. Ігуменя прийняла мене в кімнаті для розмов зі звичною гідністю; однак, відіславши свідків, вона не зуміла стримати розчуленості. Розвіялася мара її гордості, залишився тільки тужний жаль за безповоротними радощами кохання. Я хотів говорити з нею про Ундину; зітхнувши, ігуменя попросила мене відкласти цю розмову на наступний день.

— Поговоримо про тебе, — сказала вона, — твої друзі не забували про тебе. Твій маєток подвоївся в їх руках, але йдеться про те, під яким іменем ти зможеш ним користуватися, бо навряд чи ти схочеш і далі прикидатися маркізом Кастеллі. Король не пробачає тим, котрі брали участь у каталонському повстанні.

Ми довго розмовляли з нею на цю тему, але так і не узгодили ніякого остаточного рішення. Через кілька днів Мануела віддала мені секретного листа від австрійського посла. В листі мене принадними словами запрошували до Відня. Визнаю, що мало було речей у моєму житті, які б так мене втішили. Я вірно служив імператору, і його вдячність здалася мені найсолодшою нагородою.

І все ж я не піддався ілюзорним сподіванням, я добре знав придворні звичаї. Мені дозволяли бути в фаворі у ерцгерцоґа, який марно домагався для себе трону, але я не смів надіятися, щоб мене стерпіли біля найпершого християнського