Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

Нарешті мені дозволили дивитися й говорити. Мій лікар приніс мені два листи; перший був від Толедо, який сповіщав, що виїхав до Відня, але з якими дорученнями, про це я не здогадувався. Другий лист був від герцоґині Авіли, але написаний не її рукою. Вона повідомляла мене, що ведуться якісь пошуки на вулиці Ретрада і що навіть у її власному домі почали шпигувати за нею. Роздратована, вона виїхала до своїх маєтків або, як кажуть в Іспанії, до своїх володінь. Коли я прочитав обидва листи, лікар наказав знову зачинити віконниці й залишив мене з моїми власними думками. Бо я дійсно цього разу почав замислюватись. Досі життя здавалося мені стежкою, усипаною квітами; лишень зараз я відчув шпичаки.

Коли минуло п’ятнадцять днів, мені дозволили проїхатись по Прадо. Я хотів вийти з карети й пройтися, але мені забракло сил, тому я сів на лавці. Незабаром до мене підійшов той самий валлонський офіцер, який був моїм секундантом. Він розповів мені, що протягом усього часу, поки я перебував у небезпеці, мій противник був у відчаї і що він благає дозволу обійняти мене. Я погодився, мій противник упав мені до ніг, притиснув мене до серця й, відходячи, сказав голосом, у якому бриніли сльози:

— Сеньйоре Авадоро, дай мені можливість битися за тебе, це буде найчудовіший день у моєму житті.

Невдовзі я побачив Бускероса, який нахабно, як завжди, підійшов до мене й сказав:

— Любий пасинку, ти отримав надто вже суворий урок. Щоправда, це я повинен був тобі його дати, але в мене, мабуть, не вийшло б так добре.

— Дорогий вітчиме, — відповів я, — я зовсім не скаржуся на рану, яку отримав від того хороброго офіцера. Я ношу шпагу, бо передбачаю, що щось подібне може зі мною статися. А щодо твоєї в цьому участі, то гадаю, що слід би винагородити її, як слід обробивши твою шкіру дрючком.

— Не підскакуй, любий пасинку, — перервав мене Буске-рос, — у цьому зовсім немає потреби; зараз це навіть не дуже ввічливо. Від часу, коли ми бачилися востаннє, я став важливою особою — щось на кшталт помічника міністра. Мушу тобі про це розповісти детальніше.

Його преосвященство кардинал Портокарреро, побачивши мене кілька разів у почті герцоґа Аркоса, зволив усміхнутися мені з особливою милістю. Це мене заохотило, і я почав свідчити йому свою пошану в дні аудієнцій. Одного дня його преосвященство наблизився до мене й сказав півголосом:

— Я знаю, сеньйоре Бускерос, що ти один з тих людей, які найкраще знають про все, що діється в місті.

На це я з властивою мені кмітливістю відповів:

— Ваше преосвященство, венеціанці, які вважаються непоганими господарями своєї країни, зараховують цю якість до таких, які необхідні кожній людині, котра хоче брати участь у державних справах.

— І мають слушність, — додав кардинал, після чого поговорив іще з кількома особами й пішов. Через п’ятнадцять хвилин до мене підійшов гофмаршал зі словами:

— Сеньйоре Бускерос, його преосвященство доручив мені запросити тебе на обід і, як мені здається, після обіду навіть хоче з тобою поговорити. Однак застерігаю тебе, щоб ти в такому разі не надто затягав розмову, бо його преосвященство багато їсть, а потім не може втриматися від сну.

Я подякував гофмаршалу за дружню пораду й залишився на обід разом із кільканадцятьма іншими співтрапезниками. Кардинал мало не сам один з’їв цілого щупака. Після обіду звелів покликати мене до свого кабінету.

— Ну, що, сеньйоре дон Бускерос, — сказав він, — чи не дізнався ти цими днями чогось цікавого?

Кардиналове запитання дуже збентежило мене, бо так насправді ані того дня, ані раніше я не відкрив нічого цікавого. Однак, трошки подумавши, відповів:

— Ваше преосвященство, цими днями я довідався про існування дитини австрійської крові.

Кардинал страшенно здивувався.

— Саме так, — додав я, — ваше преосвященство пригадує, що герцоґ Авіла мав потаємний шлюб з інфантою Беатріче. Від цього шлюбу в нього залишилася донька по імені Леонора, яка вийшла заміж і мала дитину. Леонора померла, її поховали на цвинтарі монастиря кармеліток. Я бачив її нагробок, який пізніше безслідно зник.

— Це зможе дуже зашкодити Авілам і Соррієнте, — сказав кардинал.

Його преосвященство, може, говорив би довше, але щупак прискорив час сну, тож я визнав доречним забратися геть. Усе це діялося три тижні тому. Справді, любий пасинку, немає вже нагробка там, де я його бачив раніше. А я ж виразно читав на ньому: «Леонора Авадоро». Я стримався й не згадав тебе його преосвященству не тому, що хотів зберегти твою таємницю, а просто відклав цю звістку на пізніше.

Лікар, який супроводжував мене на прогулянці, вже відійшов на кілька кроків. Раптом він помітив, що я зблід і от-от втрачу притомність. Він сказав Бускеросу, що обов’язок вимагає від нього перервати розмову й відвести мене додому. Я повернувся; лікар прописав мені прохолодний напій і наказав прикрити віконниці. Тоді я віддався роздумам; деякі зауваження здалися мені дуже принизливими.

«Отак то, — думав я, — так завжди буває, коли хтось лигається з вищими від себе. Герцоґиня бере зі мною шлюб, у якому немає нічого справжнього, і я через якусь вигадану Леонору стаю підозрілим для уряду й мушу вислуховувати плітки від людини, яку зневажаю. З іншого боку, я не можу виправдатись, не зраджуючи герцоґині, яка є надто гордою, аби визнати наш із нею шлюб».

Потім я подумав про маленьку дворічну Мануелу, яку я тулив до грудей у Соррієнте і якої не смів назвати своєю донькою. «Дитино моя кохана, — вигукнув я подумки, — яке ж майбутнє готує тобі доля? Може, монастир? Але ні, я ж твій батько, і якщо йтиметься про твою долю, я зумію захистити тебе від усіх лихих намірів, нехай навіть заплачу за це життям».

Думка про моє дитя схвилювала мене, я залився сльозами, а потім і кров’ю, бо відкрилася рана. Я гукнув лікаря, мене знову перев’язали, після чого я написав до герцоґині й послав листа з одним із її слуг, якого вона залишила зі мною.

Через два дні я знову відправився на Прадо. Навколо все вирувало. Мені сказали, що помирає король. Я подумав, що, може, забудуть про мою справу, і не помилився. Король помер наступного дня. Я одразу ж вислав ще одного гінця, щоб повідомити про це герцоґиню.

Через два дні розпечатали королівський заповіт і дізналися, що трон переходить до дона Філіпа Анжуйського. Воля короля зберігалася до цього в суворій таємниці, тому ця звістка, моментально розійшовшись, надзвичайно всіх здивувала.