Знедолені - Віктор Гюго
Раптом у проміжку між двома залпами пролунав далекий передзвін баштових дзиґарів.
— Полудень, — сказав Курфейрак.
Не встигло видзвонити дванадцять ударів, як Анжольрас випростався на повен зріст і з вершини барикади крикнув гучним голосом:
— Несіть кругляки в дім! Кладіть їх на підвіконня, знизу й на горищі! Половина людей до зброї, половина — носити каміння! Не гайте жодної миті!
У кінці вулиці з’явився загін саперів-пожежників, у бойовому порядку, з сокирами на плечах.
То була, звичайно, тільки голова колони. Якої колони? Напевне, штурмової, бо сапери-пожежники, яких посилають руйнувати барикаду, завжди йдуть попереду солдатів, що мають брати її приступом.
Анжольрасів наказ було виконано навдивовижу точно й швидко, як то буває на кораблях і барикадах, — двох бойових позиціях, звідки відступ неможливий. Менш ніж за хвилину дві третини кругляків, складених біля дверей «Коринфа», було піднято на другий поверх та на горище, а ще через хвилину тими каменями, майстерно припасованими один до одного, затулили до половини вікно другого поверху та слухові віконця мансард. За розпорядженням Фейї, головного будівельника, між каменями залишили проміжки для рушничних стволів. Укріпити вікна було тим легше, що картечні залпи припинилися. Обидві гармати стріляли тепер ядрами в самий центр барикади, щоб зробити в ній, коли вдасться, пролом для штурму.
Коли були готові бруствери з кругляків для оборони й останнього оплоту, Анжольрас звелів віднести на другий поверх пляшки, поставлені ним під стіл, на якому лежав Мабеф.
— Хто це вип’є? — запитав Боссюе.
— Вороги, — відповів Анжольрас.
Потім забарикадували нижнє вікно й поклали напохваті залізні шворні, якими засували зсередини двері шинку на ніч.
Тепер це була справжня фортеця. Барикада правила їй за мур, а шинок — за укріплений бастіон.
Тими кругляками, що залишилися, заклали пролом у барикаді.
Захисникам барикади доводиться берегти набої, нападники знають про це, й тому вони завжди готуються до атаки з умисною неквапністю, завчасно виставляючи себе під вогонь обложених, більше задля виду, ніж насправді. І лише після такої тривалої, розтягнутої якомога надовше підготовки відбувається блискавичний штурм.
Ця неквапність дала Анжольрасові змогу все перевірити й по змозі вдосконалити. Якщо таким людям судилося вмерти, то їхня смерть має стати взірцем високої мужності, — так вважав Анжольрас.
Він сказав Маріусові:
— Ми обидва тут командири. Я піду в дім зробити останні розпорядження. А ти лишайся зовні і спостерігай.
Маріус піднявся на гребінь барикади.
Анжольрас звелів забити двері кухні, перетвореної, як ми пам’ятаємо, на лазарет.
— Щоб у поранених не влучали осколки, — пояснив він.
Він давав розпорядження в нижній залі, уривчасто, але цілком спокійно. Фейї відповідав йому від імені всіх.
— На другому поверсі є напоготові сокири, щоб обрубати сходи?
– Є, — відповів Фейї.
— Скільки?
— Дві сокири й колун.
— Гаразд. У нас у строю двадцять шість бійців. Скільки маємо рушниць?
— Тридцять чотири.
— Вісім зайвих. Зарядіть їх і тримайте напохваті. Пристебніть шаблі й закладіть за пояс пістолети. Двадцять чоловік на барикаду. Шестеро — на горище й до вікна на другому поверсі; стріляти крізь бійниці між кругляками. Щоб ніхто не сидів без діла.
11. Жан Вальжан мститься
Зробивши всі розпорядження, Анжольрас обернувся до Жавера.
— Я про тебе не забув, — сказав він.
І, поклавши на стіл пістолет, додав:
— Останній, хто звідси вийде, пристрелить шпига.
— Тут? — запитав чийсь голос.
— Ні, його труп не гідний лежати поруч із нашими. Можна перелізти через малу барикаду у вуличці Мондетур — вона тільки чотири фути заввишки. Шпигун добре зв’язаний. Там його й стратите.
Спокійнішим від Анжольраса в цю хвилину був тільки Жавер.
Тут Жан Вальжан, який стояв у гурті повстанців, вийшов наперед.
— Ви командир?
— Так.
— Недавно ви мені висловили подяку.
— Від імені Республіки. Барикаду врятували двоє: спершу Маріус, потім ви.
— Чи вважаєте ви, що я заслуговую винагороди?
— Безперечно.
— У такому разі я прошу винагородити мене.
— Як саме?
— Дозвольте мені пустити кулю в лоб цьому чоловікові.
Жавер підвів голову, побачив Жана Вальжана і сказав, ледь помітно стенувши плечима:
— Це справедливо.
Анжольрас обвів усіх поглядом і запитав:
— Нема заперечень? — Потім обернувся до Жана Вальжана й сказав: — Забирайте шпига.
Жан Вальжан сів на краєчок столу, взяв пістолет, і тихе клацання засвідчило, що він його зарядив.
Майже в ту саму мить почувся звук сурми.
— До зброї! — гукнув Маріус із вершини барикади. Жавер засміявся майже нечутним сміхом і сказав, пильно дивлячись на повстанців:
— А вам не краще, ніж мені.
— Всі на барикаду! — крикнув Анжольрас.
Повстанці кинулись до виходу. Жавер провів їх побажанням:
— До скорого побачення!
Залишившись наодинці з Жавером, Жан Вальжан розв’язав мотузку, що перехоплювала бранця поперек тулуба, і знаком звелів йому підвестися.
Жавер підкорився зі зневажливою посмішкою, яка підкреслює всю вищість влади, навіть коли вона закута в кайдани.
Жан Вальжан узяв Жавера за мартингал, наче вола за налигач, і вивів його з шинку.
Вони перетнули внутрішній майданчик барикади. Повстанці, чекаючи неминучої атаки, стояли до них спиною.
Один Маріус помітив, як вони проходили. Ті дві постаті — ката та його жертву — він побачив, наче крізь могильну імлу, яка затоплювала його душу.
Не відпускаючи зв’язаного Жавера й на мить, Жан Вальжан змусив його перелізти через малу барикаду на вуличці Мондетур. Перебравшись через цю перешкоду, обидва опинилися у вузькому провулку. Тепер від повстанців їх затуляв наріжний будинок. За кілька кроків здіймалася страхітлива купа мерців.
Жан Вальжан засунув пістолет під пахву й подивився на Жавера поглядом, який без слів говорив: «Це я, Жавер».
— Твоя взяла, — сказав Жавер.
Жан Вальжан дістав з кишені ножа й розкрив лезо.
— Ага, перо! — вигукнув Жавер. — Справді, тобі це пасує більше.
Жан Вальжан розрізав мартингал на шиї в Жавера, розрізав мотузку на зап’ястках, потім нахилився й перерізав пута на ногах.
— Ви вільні, — сказав він випростуючись.
Здивувати Жавера було нелегко. Та, незважаючи на все своє самовладання, цього разу він остовпів від подиву.
— Я не думаю, що виберуся звідси живий, — провадив Жан Вальжан. — Але якщо випадково врятуюся, то знайте: я
