Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
«Добрий наш батько Ант, – подумав Микула. – Він і мертвий не залишає нас…» І, як блискавиці в недавньому сні, його враз осяяла ще одна думка: то, може, той скарб, про який говорив Ант, – меч і щит, з-під яких сиплються скарби? «Меч і щит, – думав він, – меч – для ворогів, щит – для Русі… Може, це і є скарб, про який говорив мені батько Ант?»
Тепер уже Микула не боявся смерті, в душі його з’явилась певність, що він не може померти, не загине на полі брані. Адже вони, руські вої, не самі борються з ромеями. Разом з ними, а може, й попереду їх, незримо линуть, допомагають їм пращури – сміливі, звитяжні, що в цю важку для Русі годину не могли лежати в гробовищах, а встали і йдуть. Іде батько Ант, іде дід Воїк, ідуть всі ті, на чиїх могилах над Дніпром червоніє ягіддя калини, і ті, на могилах яких стоять кам’яні постаті в шоломах. Іде незборна, незчисленна рать. І коли б судилося, що упав би Микула порубаний на полі бою, то на місці залишилось би тільки його тіло, але дух – нескорений і несхитний – однаково ішов би за тими, що лишились в живих. І якщо за життя він не встиг всього зробити, то докінчував би свою справу після смерті. От про що думав уночі Микула.
7
Просто на землі попід стіною, куди не могли залітати стріли й каміння, лежали поранені. Місячне сяйво заливало цей куточок, і поранених було видно; одні з них лежали витягнувшись і дивились у темне бездонне небо над собою, інші, поклавши голови на сідла, на кулаки чи каміння, дрімали.
Ніхто не міг їм допомогти, та й не знав чим. Рани ятрились, наривали, руки й ноги багатьох почорніли, деякі з поранених важко стогнали, а один – ще молодий, чорнявий, у якого одрубали в бою праву руку, – увесь час поривався схопитись на ноги, але не міг і тільки кричав: «Руку… руку віддайте!..»
Поруч із живими лежали мертві. Тільки перед світанком сюди приходили вої, клали на дерев’яні ноші трупи і через східні ворота виносили, опускали в хвилі Дунаю. Зараз трупам цим ще не прийшов свій час. Кілька болгарських жон закрили їм обличчя. Жінки допомагали й живим: подавали воду, годували, а коли кому з поранених було особливо важко, сідали поруч, щось тихо говорили.
Поранений розумів не все, що повідала йому жона болгарська, але ласка й тепле слово скрізь однакові. Пораненого заспокоювала ця тиха, сестринська мова, і, заплющивши очі, він часто засинав.
Пізно вночі Микула з Ангелом тихо говорили:
– Важко нам дуже, Ангеле… Мало людей стало, хто лишився – хворий, покалічений. А ще й голод велій, що людина без шматка хліба…
– Голодно, другаре Микуло. То правда, як тільки живемо?
Далі Цвітана чула тільки уривки з їхньої розмови.
– А ти добре знаєш дорогу, Ангеле?
– О другаре Микуло! Кожен камінь, кущ.
– То спробуємо?!
Чула Цвітана й те, як вони тихо встали, десь недалеко пішли. Говорили з кимсь третім.
А ввечері наступного дня вони розповіли Цвітані, що замислили робити. Спочатку, коли вони сказали про це сотенному Добиславу, той не повірив, потім згодився. Отепер вони й візьмуться до роботи. Уночі, поки не зійшов місяць, перепливуть Дунай. О, і в Микули, і в Ангела ще дужі руки й ноги. Не самі вони пропливуть, вода їх пронесе мимо ромейських кораблів, далі й далі, аж до лівого берега. А вже там, аби тільки добратись, зійде місяць, все буде видно, Ангел проведе Микулу кущами. На берегах він знає кожне село, а в кожному з них – свої люди. Вони відкриють двері воям. Ці двері і зараз відкриті…
Що робити далі? Другарі домовились і про це. Вони вийдуть вище й вище по Дунаю, знайдуть човен, насиплють його зерном і попливуть темної ночі до Доростола. Пливтимуть за водою, щоб не ворушити її веслом, зрідка хіба хто з них копирсне за бортом рукою, і так допливуть. Вода принесе їх до самого Доростола.
Уночі вони й пішли. Прощаючись з Цвітаною, Микула сказав:
– Ось тобі, жоно, дарунок. Ти вже поїж…
Він дав їй шматок сухого, черствого хліба, який приніс з-над Росі.
– Що ти? Що ти? З’їжте самі.
– Нам що? – говорив Микула. – Ми знайдемо. Аби за Дунай, а там села, люди.
Так вони й пішли.
Почувши розмову Ангела і Микули, Цвітана зрозуміла, що там, за стінами Доростола, воям доводиться дуже важко. Їх стає все менше й менше, а ті, що лишились живими, – поранені, порубані, мають мало сили.
А хіба сама Цвітана не бачила цього?! Було багато воїв у Доростолі – лишилось, може, половина. Піди до городу – скрізь попід стінами, на торзі лежать поранені, а поруч із ними мертві, руські і болгарські вої мовчки терплять, але хіба не видно, що вони стомились, конають, голодні?
Цвітана, звичайно, допомагала чим тільки могла. Не лише вона, всі жони й дівчата, які були в Доростолі, дбали, щоб легше було воям. Уночі вони виходили за стіни, брали мертвих, ховали їх; допомагали воям копати рови, лагодити стіни, виходили до Дунаю й носили воду.
Та цього, виявляється, було мало. Воїв усе менше, ті, що живі, не мають сили тримати зброю, – от що зрозуміла Цвітана, почувши розмову Ангела й Микули. «Так чим же мені їм допомогти?» – думала вона. І Цвітана зрозуміла, чим може допомогти воям, що має зробити… Перед світом, коли вої прокидались від важкого сну, ставали в лави й рушали до воріт, Цвітана одягла шолом, що лишився біля їхнього вогнища, пішла слідом за воями. Біля воріт, як і інші, взяла спис.
На воротях її ніхто не затримав. Хто пізнав би у ній, одягнутій, як вої, із списом у руках, жінку? Хто став би затримувати того, який йшов із города в поле перед грецьким станом – на життя чи смерть?! Навіть вої, до яких приєдналась Цвітана за стіною, не пізнали, хто йде поруч із ними.
– А ти взяв ніж? – запитав її воїн, що був по праву руку.
– Взяв, – відповіла Цвітана й пошкодувала, що не взяла його…
А потім був бій, і Цвітана все робила, як інші вої, тільки коли інші вої орудували луками й мечами, а часом ножами, вона била ромеїв своїм списом, – била, доки сама не впала на полі.
Пізно виплив із-за Дунаю й став над плесом великий
