Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
І хоч це була страхітлива година, але після цих слів, які Ікмор не тільки викрикував, а й, вкрай роздратований, супроводжував рухами, щитоносці, що стояли недалеко, почали реготати. А коли василіки, почувши відповідь князя, повернулись і стали від’їжджати, услід їм довго ще летіло багатоголосе:
– Го-го-го! Згиньте, біси! З імператором вашим!..
І враз під копитами коней вдалині здригнулась, загула земля. Тисячі вершників вів на бій патрикій Петро – полководець жорстокий, безжальний і сміливий. Пригнувшись до луки сідла, тримаючи для першого удару спис, а для бою далі – меч, він летів попереду тисяч вершників, що, вирівнявшись, мчали на стан руських воїв. Ось списи в їхніх руках заблищали посеред долини, от вони котяться, як чорна хвиля, все ближче й ближче…
Але якщо вони були страшні в безумнім льоті своїм, то не менше страшною була й та стіна з червлених щитів, що, здавалося, піднімалась перед ними все вище й вище. Вони мчали просто на сонце, що вставало із-за Дунаю, а от це сонце померкло, бо в повітрі на вершників летіли тисячі стріл. Вершники мчали з неймовірним тупотом, криком, шумом, ось закричали й вої, які стояли за стіною з щитів.
І раптом – це нагадувало хвилину, коли з високого неба вціляє в землю страхітлива блискавиця й над просторами широко й всепереможно лунає грім, – раптом вершники врізались у стіну щитів, раптом безліч коней пройняли списи, раптом багато вершників полетіло з коней, раптом стіна щитів здригнулась і ніби навіть вгнулась, готова прорватись.
Це була одним одна хвилина. Бо навіть земля здригається і вгинається, коли на неї падає велетенська скеля. Але в наступну хвилину стіна червлених щитів, які були тепер уже залиті кров’ю, вирівнялась, напружилась, стала такою ж, як і раніше…
Не зламавши стіни щитів, вершники пробували її рубати, люто били по ній своїми мечами. Навкруг щитоносців падали тисячі стріл, на поміч вершникам поспішали піші ромеї – лучники, пращники, мечоносці…
Тепер годі було ромеям сподіватись, що вони прорвуть цю стіну людей, в таксіархіях імператора вже не було порядку, в душі легіонерів, які безмежно вірили в свою перемогу, заповз страх. Уже не римські вої наступали на русів – вої князя Святослава, з щитоносцями на чолі, посувались вперед і вперед по долині.
Але князь Святослав не повів далеко своїх воїв. Він знав, що імператор Іоанн тримає в лісках обапол полки вершників, які щохвилини могли опинитись позад них. Під Доростолом Андріанополь не міг повторитись, вої князя не могли одриватись від города-фортеці. Так вони й стали на полі, серед гори ворожих трупів.
Дванадцять разів посилав того дня імператор Іоанн своє військо на князя Святослава. Стоячи на високому пагорку, звідки видно було все навкруг, він бачив, як невпинно ідуть вперед його таксіархії, як вони відходять. Бачив імператор і те, як після дванадцятого страхітливого наступу, коли на поле вийшли всі таксіархії, коли з боків полетіли із засад вершники, вої князя Святослава довго й уперто з ними бились, потім почепили щити на спини, дійшли до стін Доростола й зникли за його ворітьми… У цьому бою імператор Іоанн не зміг розгромити князя Святослава.
Проте він не відчував ще своєї поразки і вірив, що розіб’є Святослава. Що йому була смерть легіонерів? Полководці вже женуть нові й нові легіони з Візантії, Азії. У імператора Іоанна сил багато, позад нього скорена Болгарія, рівний шлях до Константинополя. А де візьме силу гордий Святослав? Чи надовго вистачить йому воїв?
У ту хвилину, коли в Доростолі опускали ворота, на далекому плесі Дунаю імператор Іоанн побачив вітрила – то підпливали кораблі Візантії. Тепер вої князя Святослава були в кільці.
4
У цьому бою тяжко був поранений воєвода Свенелд. Може, втратив він надто багато крові й сил під Преславою, може, гіркий біль краяв і краяв його серце, бо нелегко було пережити те, що сам вцілів, а вся його дружина загинула під стінами Вишнього града. Хто знає, що робилось у душі воєводи! Але в цьому першому бою під Доростолом він ішов уперто, так, ніби хотів одразу помститись за всіх своїх загиблих воїв, мчав у найстрашніший вир, немов шукав своєї смерті.
Свенелд лежав у домі кметя біля вікна, що виходило на Дунай, біля нього стояли князь Святослав і син воєводи Лют, квола свічечка горіла на стільці біля ложа воєводи, поряд – чистий убрус, корчага з холодною водою.
– Дай мені, сину, напитись, – сказав Свенелд.
Лют подав йому корчагу, і воєвода кілька разів ковтнув.
– Тепер мені стало легше, не так пече біля серця, – промовив він.
А потім заплющив очі й довго так лежав, щось, мабуть, думав. Важко здіймались його груди.
– От і настав мій кінець, – сказав пізніше він і подивився на князя Святослава якимись дивними очима; оточені темними смугами, вони були дуже великі й світлі…
– Ми ще потягаємось, Свенелде, – спробував посміхнутись і підбадьорити свого воєводу Святослав.
– Ні, княже, – відповів на це Свенелд, – чую кончину, близько вже вона, і я… зараз не за цим шкодую.
Не зламавши стіни щитів, вершники пробували її рубати, люто били по ній своїми мечами.
– А за чим, Свенелде?
Воєвода не відповів одразу, а подивився на темне вікно, замислився, обличчя його стало надзвичайно спокійним.
Хто знає, про що думав воєвода Свенелд у цю смертну годину? За довге життя він сходив багато світу, і, може, перед очима його проходили тепер скелясті береги далекої Півночі й холодне море, над яким він народився? Може, згадував він гарячі пустелі й городи за Ітилем-рікою й Джурджанським морем, де ходив з дружиною замолоду? Може, пропливало в уяві його море Середземне й городи над ним, бо побував він з мечем і там?! Довго жив на світі воєвода Свенелд, і в смертну годину йому було що пригадати…
Аж ось він поворухнувся, сказав:
– Я любив і люблю далеку свою отчизну над холодним морем, бо там народився і там лежать кості моїх отців… Але конунги отчизни вигнали мене і могли зробити навіки нещасливим. Що було б зі мною й ще багатьма варягами, якби не Русь… Скажи, княже Святославе, адже ми не прийшли як вороги
