Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

Він так і зробив. Метко зіскочив з коня, підійшов до вогнища, що горіло біля самої стіни над Дунаєм, привітався з людьми, запитав, чи не можна і йому погрітись біля вогню.

– О князю Святославе, – відповів на це літній уже, бородатий воїн, що тримав у цей час на рожні шматок м’яса, – просимо сідати, є в нас добра смаженина…

– Маємо до неї ще й вино – є ракія[203], а є й гроздове[204], – додав інший, молодший, чоловік, очевидно, болгарин.

– Моля да сядь, князю! – запросила Святослава жінка.

Князь Святослав сів біля цих людей, випив вина, поїв смаженого м’яса, що пахло димком і приємно хрумтіло на зубах, вкусив свіжого хліба.

– Добра суть твоя смаженина, чоловіче, – сказав бородатому воїну князь, – а твоє вино, – звернувся він до болгарина, – аки Болгарія: пахуче, але міцне. І за хліб вам спасибі, люди!

– Добра тут земля, княже, – згодився і бородатий чоловік, – добрий і хліб її. А в мене є ще один хліб, княже…

– Який хліб?

Бородатий воїн вийняв з своєї торбини невеликий шматок черствого хліба, що зараз уночі нагадував темну землю…

– Коли йшли ми край землі Полянської, якось увечері я помолився, просив Перуна дати перемогу на брані та й ліг спати, – почав він, помітивши, що князь пильно дивиться на шматок хліба. – А вранці прокинувся й бачу – лежить біля мого щита хліб… Де він міг взятись? Не знаю, може, й від Перуна? То вранці я вкусив сам від хліба того, дав ще й іншим воям, а оцей шматочок несу з собою… Рідний хліб, у ньому наша земля!

Князь Святослав простягнув руку, узяв цей хліб й довго тримав перед собою. «Рідний хліб!» – добре сказав воїн. Хіба ж міг знати князь, чия рука зібрала, випекла і послала йому на Дунай цей хліб?!

3

Битва під Доростолом почалася 23 дня місяця березозоля[205] о першій годині[206]. Ще з ночі все військо імператора Іоанна вийшло на долину й стало неповним півколом – від Дунаю вище Доростола й напроти самого города, півколо це замкнули над Дунаєм, нижче вже Доростола, турми фем, що прийшли сюди через Лудогори. Тільки з одного боку, від сходу, руси могли не ждати ворога. Але там котив води сердитий, повний у берегах Дунай.

Руські вої не сиділи в Доростолі. Князь Святослав вирішив прийняти бій над Дунаєм, – нехай об лави воїв, як об могутню скелю, розіб’ється той каламутний вал, який народився у Візантії, прошумів над полями Фракії й Македонії, пролетів, як градова хмара, над Планиною, впав грецьким вогнем на тиху болгарську рівнину. Князь Святослав і вої його не ховались і не ховаються від навали ромейського війська, якщо ж вони вийдуть через доростольські ворота до Дунаю – то тільки через їхні трупи. Ще вночі, широко розкривши всі ворота в Доростолі, князь Святослав велів своїм воєводам вивести на поле багато полків. А крім того, чимало полків чатувало пішо й кінно біля воріт города і над Дунаєм.

Уранці князь Святослав з вищою дружиною під знаменом Русі сидів на коні попереду чола свого війська. Він бачив стан імператора. На цей раз Іоанн Цимісхій діяв не так, як на рівнині за Планиною. Він уже не надіявся заманити русів у пастку, а, навпаки, думав розбити, розсіяти їхні лави першим ударом. Через що поставив попереду свого війська вершників, одягнутих у броню, за ними – лучників і пращників, далі кілька таксіархій оплітів у броні, а кілька – з важкою зброєю, позад них – знову лучники й пращники, а осторонь, по праву й ліву руку, в лісах – вершників – безсмертних, що повинні були прийти на поміч війську у вирішальну годину.

Що виставляв і як думав боротись з цим кращим військом тогочасного світу князь Святослав? Попереду всіх його полків у кілька рядів з високими, довгими червленими щитами в руках, одягнуті в броню, з шоломами на головах стояли вої. Сонце, що тільки вийшло із-за Дунаю, грало на їхніх щитах, броні, шоломах, і здавалося, що то не вої стоять, а лежить на землі й сяє велетенський розпечений залізний лук, який от-от почне кидати на ромеїв свої стріли…

За щитоносцями стояли лучники й пращники. Вони пробували вже тятиви своїх луків, у кожного з них був набитий стрілами тул, а ще ворохи стріл – гострих, із залізними вістрями, з добрими перами – лежало просто на землі. Їх носили й носили з города уноші…

За лучниками й щитоносцями стояли списоносці – їх було безліч на цьому полі. Гострі списи над ними сіріли, як безмежна викошена нива, страшно було подумати про ту годину, коли ця тьма списів увіп’ється в живе тіло таксіархій. Тьма списів коливалась, ворушилась…

Ще далі стояли в шоломах, у броні, з мечами в руках і ножами за поясами кращі вої Руської землі. У найважчу годину бою вони готові були вийти на поле, щоб чесно, віч-на-віч, стати перед ворогом, зійтись з ним на прю і заради життя рідних людей, не шкодуючи власного життя, битись з ворогом, і навіть якщо померти, то також перемогти.

А коли б легіони імперії почали перемагати на полі бою, то в городі на всіх його воротах стояло ще чимало полків, на південних і північних – чатували полки вершників. Ні, князь Святослав не вірив, що Іоанн Цимісхій здолає його. Русь мала перемогти Візантію!

У сторожкій тиші над долиною прозвучали звуки труб, і кілька вершників під білим прапором виїхали з передніх лав ромеїв і попрямували до стану руських воїв. Не доїхавши якесь поприще до щитоносців, вони зупинили своїх коней, що жахались червлених щитів і ставали дибки, і почали кричати.

– Що то за крик? – запитав князь Святослав.

– Вони кричать, – відповів йому бувалий воєвода Ікмор, який знав грецьку мову, – що імператор велить руському князю кинути зброю, скоритись переможцям, просити прощення в дерзості й одразу вийти…

Воєвода Ікмор не кінчив.

– Скажи йому, воєводо, – велів князь, – аки псу!

– Добро, – промовив Ікмор.

І, приклавши руки до рота, Ікмор заволав так, що його чули, либонь, не тільки василіки, а й сам імператор у стані…

– Скажіть вашому Малому