У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
— Та що з ними станеться, Палажко? Я ось хлопцем печусь, — перехилив Аврам повну склянку й почав апетитно заїдати випите. — Женуть їх в отой Кременчук, як полонених, хоч і не військові...
— Як собі хочеш, а він і не вояка, і не комуніст, та ще й каліка, то гнати тобі його зась — і не ображайся, — підлила Аврамові самогону господиня. — Зваж, що і сестра жде на нього...
Петро п'яте через десяте оповів, як він тут опинився, докоривши дідові Бодні за обман, і чесно признався, що заплатив йому аж півтисячі карбованців, хоч тітка, зважаючи на його вигляд, і не повірила сказаному.
Допивши решту самогону і вже не заїдаючи, поліцай Аврам довірчо запитав господиню про її Самійла й Василька, поспівчував їм у їх поневіряннях і їй, овдовілій, потоптався і врешті взяв у кочергах свою рушницю, накинув її на плече і, побажавши Палажці з племінником добра, в супроводі господині посунув із хати, неймовірно ощаслививши Янчука, адже й ця його одіссея, здається, щасливо на тому й окошилася.
Петро з тіткою Палажкою по всьому ще довго розповідали один одному пригоди їх родин після голоду... Тітка кілька разів уже й у постелі наголосила, плачучи, що вона тепер більш, ніж удова, бо ні про Самійла, ні про Василька жодної чутки... А в лісництві землі-«викорчі» на зиму залишаються не засіяними, тож Петро, порятований нею, хоч і каліка, а міг би затриматись за харч і зорати їх коровами... А ще вона могла б за його бушлат і обрізані із чобіт калоші, яких він у місті не носитиме, дати йому парусинові ще майже нові черевики...
Янчук не сказав тітці, що в її хаті він упізнав материну скриню із квіткою на передній стінці, її ж хромові чоботи під лавкою, вишиту квітами керсетку на жердці, облямоване мереживом простирадло на ліжку і кілька вигаптуваних матір'ю рушників на іконах. У подяку за рятунок він пообіцяв тітці таки затриматись та виорати й виволочити «викорчівку», а також віддати їй бушлат і калоші від чобіт, лише попросивши на додачу до черевиків якусь душегрійку. На тому господарські справи й погодили.
Ще розпитавши господиню, Петро зрозумів, що юну Галю батьки віддали не так за «сироту Василя», як за його обійстя в Самусівці... Засипаючи, він уже й жалкував, що згодився затриматись, шкода йому було й Галі, і дядька, й обох Василів... Шум бору за вікнами і погавкування знятого на ніч із ланцюга пса у дворі підтверджували безпечність місця ночівлі, тож Янчук врешті солодко заснув, думаючи про завтрашню оранку...
Ранній осінній холод де й подівся разом із туманом, що клубочився над «викорчівкою». Сонце із-за сосон спершу кинуло поодинокі промені, потім згустило їх, зблиснувши рубінами у краплинах роси, і врешті випливло червоним колом на виднокрузі, благодатно зігрівши чималу субірну галявину в затишші, опавутинену разками бісеру на стерні, нагадавши Петрові давнє батьківське поле. Для повної ідилії не вистачало розливу дзюркотливої жайворонової пісні в осінньому піднебессі, натомість чулись оклик грака та стукіт дятла, які бір повторював лунами в далечах.
Свіже повітря було благодійним, проміння сонця ласкавим, шум бору чарував, корівки йшли у плугові смирно, борозни лягали рівно, і Янчук не вірив сам собі, що десь там ішла пожарищем і смертями точилася жахлива війна, а його ризики й поневіряння минули. Оцей клаптик раю на чималій галяві і навколишні тишу і спокій, кульгаючи за плугом, Петро занотовував у пам'яті такими словами, яких раніше, здавалося, не знав ніколи. А над усім поетичним в ньому буяла радість оранки, як творчої праці, по черговому перебуванню на грані смерті в Полтаві. «Невідомі шляхи Твої, Господи!» — крутилося на устах.
Тітка Палажка, що започала з ним оцю оранку, пішла додому готувати обід та порати домашню худобу і птицю, а Янчук лишився один, як палець, серед краси й загадковості і вперше за чималий час, відкинувши клопоти й турботи, любувався тим, як чимала загінка помалу зорюється ходіннями корівок у борозні туди й назад, а скиби землі, лягаючи на посірілі попередні, маснисто блищать. Чепіги були йому нетяжкими і нога з попереком не турбували його, тому гейкав на корівок і долав із ними борозну за борозною у роздумах та спогадах, підкладав корівкам сінця при перепочинках, палив цигарки із дядькового тютюну-самосаду, користуючись натимчас його кисетом і кресалом. Так непомітно і сонце на обід стало... Петро відчув голод, але тут же появилася й тітка із клунком на плечах та з обідом у його кошовці.
— Спиняй, Петрику! — гукнула вона, підходячи, обрадувана й ласкава. — Підкріпися, чим Бог послав, і корівки хай спочинуть... Принесла трохи жита, гадаю, треба ще розширити загінку та засіяти її, все ж може щось і вродить — живий про живе думає!.. По обіді прийде сіяти Яків, то ти вже, хлопче, надолуж, щоб не лише доорати тут, а ще й приорати отам у долинці додатково.
Поки Янчук з апетитом обідав, тітка бігала по зораному, збирала бадилля й коріння, розбивала грудки землі, намічала сажнем додаткову загінку. По обіді вона взялася водити корівок, підганяючи їх на новій додатковій загінці.
— Бачу в тобі покійного брата Карпа, царство небесне душі його, умів робити все, за що не брався, ти в нього пішов, — торохтіла господиня на радощах, підгейкуючи на корівок.
— Добридень орачам! — зичливо привітався баритоном Яків. — Бачу, що ще трохи приорали цілинки, то чи вистачить збіжжя?
— Як негусто посієш, Якове, то вистачить, — відказала тітка. — Заходи з того боку, а ми, дасть Біг, ось-ось і скінчимо загінку, — прийняла вона сіно сперед корівок, що перепочивали.
— Тепер, Петрику, чепурно заволочи все посіяне, як ми з Яковом підемо, та й вертайся додому. Пам'ять мені лишиш подячну, — підсумувала тітка, склавши посуд і мішки в Петрову кошовку. — Запрягти корівок зумієш?
— Чому ж не зумію? — Янчук відчував утому, але й радість від вчиненої роботи. — Хай дядько Яків плуга викине на воза, а борону я вже й сам якось покладу, — погнав Петро корівок до борони.
Тітка з Яковом, жваво розмовляючи, швидко зникли за обліском, а Янчук раптом відчув себе геть змореним і немічним, самотнім і покинутим. Ходячи за бороною, він дивився у безмежжя простору над головою, вслухався в загадковий шум бору і згадував своє минуле так, ніби воно було
