У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
— Велика дяка тобі, сестрице, за співчуття, — звівся Петро і пішов до хати.
— У лавці, коли її грабували люди, крім солі, я дістала кілька десятків коробок сірників, пару десятків брусків мила, то наготувала трохи того добра тобі. А ще ось дві четвертинки сала, хлібинку, шматок масла та торбинку Василькового тютюну-самосаду, — розчулила Галя гостя, як вони сіли при свічці до столу із книшем на ньому, нарізаними салом із цибулею і глеком ряжанки. — Вечеряй, чим Бог послав, пий ось свіжі крашанки, як можеш, і не тримай на мене зла!
— Дякую тобі, Галю, за щирість і щедрість, а гроші хай мати поділить із тобою пополам, як мій дарунок. Буду тобі справжнім братом назавжди, але їм племінником вже ніколи не буду! І чоботи, і скриню, і рушники, і простирадло, і керсетку материні в них побачив, які собі присвоїли, а ще ж мої бушлат і гроші... Не можу їм простити! — сказав по довгій мовчанці Янчук, як повечеряли.
— Ти ото фершал, то подивися, що воно за порошки й пігулки я дістала в аптеці? Дам тобі патерицю одну з чотирьох звідти ж, — молодичка розв'язала цілу хустку ліків, розвернувши її на столі. — Чи не отруйні, бува?
Петро довго бабрався, куштуючи на смак окремі порошки й таблетки, поки чимало з них пізнав чи розгадав. Розділивши, він продиктував Галі їхні назви та від чого вони лікують. Найціннішим він уважав червоний стрептоцид, половину якого випросив у Галі для себе.
— Ото, слава Богу, що ти мені їх розписав, а то питати у санітарки з амбулаторії мені незручно, — втішилася Галя, завертаючи ліки у ганчірочки й хустинки. — Ось маєш патериці, вибирай собі якусь! — подала Янчукові.
Петро так обрадів, вибравши собі відповідну, що й слів не знаходив для подяки! Дякував і в постелі, коли вже вляглися в обох хатах при відкритих дверях у сіни. Радів він і теплому духові від плити, яку Галя запалила, наклавши дровами, бо в хаті без неї було б досить прохолодно...
Загадково й ніби по-змовницьки шумів верховіттями бір, коли Янчук, раненько нагодований Галею, вийшов із повного кошовкою харчів у дорогу.
— Як буде можна писати, листуймося, брате, я тепер Шопа Галина Самійлівна, — за руку прощалася з ним сестра.
— Шопа? А хоч знаєш, що значить твоє прізвище?
— Ніхто не знає! Воно мені не подобається, бо злі язики, дражнячись, «ш» на «ж» переінакшують.
— Бо нерозумні! Шопа — то навіс чи возівня без передньої стінки.
— Ти тільки подумай! І Василько того не знає! Тепер буду пояснювати всім! Дурні вони, як затички!.. Ходи здоровий, брате, і не згадуй лихом!
— І ти мене! Може коли й зустрінемось іще...
— Живі будем, зустрінемось!.. А на могилці дядини Ганни та Гриця ти й за мене поплач, як зайдеш до них...
— Дякую, зайду обов'язково і поплачу, — вже з віддалі обізвався подорожній до Галі, оглянувшись...
Обійшлася без пригод Янчукова подальша путь, яку він так добре знав ще з часів свого жебракування, що міг і з закритими очима нею йти, не збившись. Трапився, правда, йому в дорозі відділок німців на мотоциклах, поїзд якого він, почувши з віддалі, пересидів за деревом і бугром...
Врешті Петро таки опинився, досить зморившись, коло тієї нещасної хати-розвалюхи без вікон і дверей під бором, поряд з якою материна й Грицева могилки стали вже не горбочками, а виямками, після якої їх великої родини не стало вже на світі. Як не дивно, а в тій розвалюсі між рештками дров Янчук знайшов чи дідового Турикового, чи дідового Самусевого колуна, яким із тяжкою мукою зрубав невдалік пару фійок і їх віттям нагорнув чималі горбики піску на рідні могилки. А обдерши кору з молодої липи, зв'язав два хрестики та поставив у головах матері й Гриця, ридма ридаючи у жалобі й розпачі... Сидів Петро у задумі й зажурі довго на пні, а перед ним вставали й спиналися сторчаками картини його тяжкого життя: і заможнішого, ще при батькові, і вже злиденного, нужденного й голодоморного потім — аж до знищення їх великої родини й цілого сонму їм подібних, найпаче в колективізацію та й по ній під час суцільних всечасових арештів і розстрілів без суду й слідства, аж до приходу війни...
Про те ж думав і перед гробками матері й брата, поминаючи їх, і вже шкутильгаючи дорогою на Чигирин, де собі на радість почув дзвін із каланчі, що хрипло сповіщав години з Кам'яної Гори, розливаючи луни в навкілля. Той дзвін ніби кликав Янчука, бовкаючи, ніби вселяв у нього певність у житті при гараздах, ніби обнадіював, що все навколишнє — марнота марнот, лише час вічний.
Чигирин зустрів Петра підозріло спокійно. Мешканці по-давньому клопотали по дворах, нечисельні з них вешталися по вулицях: рідних, до болю знайомих і чимось не таких, як знав їх раніше. Помітно вражало тут усе тим, що було ніби меншим за розміром та обсягом, ніби якимось запустілим і наче покинутим. Хата дядини Оксани, як підійшов до неї, видалася йому зовсім малою, а своя від неї здалася такою самотньою, покинутою й забутою, такою розхристаною й обдертою, що душа Янчукова холонула від її вигляду...
— О, Петро! Живий! Слава тобі, Боже великий, і нині, і прісно, і навіки віків! — перестріла Петра на порозі своєї хати дядина Оксана, христячись і христячи. — Так таки й шкутильгаєш? Проходь же, проходь до лави! Дівчата, живий, нівроку, ваш брат! — постать господині виявилася зігнутою мало не вдвоє. — Звідки ти отут? Мо, вирішив переселитися? Ми тут говорили вже, що люди беруть назад своє, то чому б і вам із Лідунею не взяти батьківщини? — засипала дядина гостя питаннями, як він присів на лаві.
— Я, дядино, ще не думав про те, із Лідою не радився, то вам нічого сказати не можу.
— А ти думай, радься та вирішуй, не гаючись! У Чигирині є тепер міська управа, поліція, оселились якийсь німець-начальник із
