У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко

— Я не комісар, діду, ось мої довідки, придивіться і не виганяйте, бо все-одно з хати до ранку не вийду, — Янчук подав свої документи.

— А це що? — спитала баба, вступивши в хату через поріг.

— Що-що?! Понесла тебе нечиста надвір проти ночі! — вилаявся дід. — Нічліжника дідько привів у хату.

— А я хіба не казала тобі, щоб почепив ще одного гака внизу на хвіртку? — огризнулася господиня, знімаючи душегрійку.

— Не сваріться, добрі господарі, я вам хати не перележу, а за нічліг заплачу, — запросився Петро. — Не ночувати ж мені, ще хворому, під тином?

— Він заплатить! — насмішкувато промовив дід, вертаючи документи і вказуючи очима на Янчукові гумові чоботи, що на місці стику халяв і передів, полопавши, світилися онучами.

— Я б і за взуванку сяку-таку заплатив, коли б у вас знайшлася підходяща продати.

— Взуванками не торгуємо, — трохи вгомонився господар. — І спати не маємо де тебе покласти, хлопче, — кинув він поглядом по хаті.

— Я й на лаві, як дозволите, пересплю, чи й на підлозі, сидячи.

— Чубисько в тебе, як у попа, мабуть, і воші маєш? — щось переставляючи в миснику, запитливо обізвалася господиня.

— Ні, бабусю, вошей, слава Богу, не маю...

У хаті запанувала скута мовчанка. Янчук, не запрошений сісти, стояв у порозі, переступаючи з ноги на ногу. Господар сопів, крутячи цигарку, поки баба, сходивши у валькірчик, не винесла й не кинула сердито пару ряден і подушку на лаву і, не гаючись, мовчки зникла, погасивши свічку.

— Проходь помацки, роздягайся та лягай на лаві, а на нічліг даси мені твою патерицю, — бовкнув дід, в темноті викрешуючи на трут вогню до цигарки.

— Треба вона мені, але коли так хочете, то беріть, я якось і без неї обійдуся, — відповів Петро, влігшись на лаву.

— Шкандибаєш від народження?

— Від раніння на фінському фронті.

— Син наш там загинув, — закашляв господар сказане, тяжко задихавши, і далі цмулив цигарку із самосаду, сидячи коло столу на табуреті. — А як думаєш переїхати рукави і заплави Дніпра? — обізвався згодом.

— Спробую знайти перевізника на Липове, за плату, звичайно.

— Важка це справа, берег німці пантрують, багато грошей доведеться платити.

— А скільки, діду, багато?

— Тяжко сказати, гроші тепер, що полова, — засвітив господар цигаркою у пітьмі.

— А все-таки скільки ж?

— Гадаю, не менше півтисячі...

— Заплатю і півтисячі, як знайдете охочого, діду, — тихо сказав Янчук по роздумі.

— Коли нарубаєш мені чорної лози на островах та будеш туди гребцем, можу вдосвіта тебе перевезти, — геть перегодя обізвався старий. — Обоямо небезпечна це справа: і німці тут можуть убити, і комуняки на островах розстріляти.

— В ранішньому тумані, діду, знаючи ті рукави й заплави, вдосвіта та тихо пливучи... Ніхто й знати не буде! — Петро пробував обережно умовляти старого.

Випаливши врешті цигарку, господар погодився.

— Тобі, хлопче, воно так, а мені ж як?.. Опівночі розбуджу, розвідаємо берег та може й вирушимо... А гроші коли даси?

— Під берегом у Липовому.

— Веслування твоє і лози нарубаєш?

— Нарубаю, аби сокира гостра...

Янчук і не думав, і не гадав, що оті дніпрові рукави й заплави проти Градизька такі великі й довгі. Пливли й плуталися в них кілька годин: дід стернував, а Петро веслував. На воді зустрічали розбухлі трупи — і червоноармійців, і німців. Уже геть однів холодний сирий ранок, коли Янчук, не раз упрівши, при повному розвидні нарешті побачив спершу бакен на неширокому фарватері-бистрині, а слідом і річковий слуп на горбі із вказівними знаками правого берега.

— Де це ми опинилися, діду? — спитав. — Ніби берег уже, — явно радів Петро.

— А він же, липівський, слава Богу! — якось заморочливо й несміливо відповів дід.

— Щось він до липівського не подібний, діду, я той добре знаю.

— Липове трохи вище, але проти води по бистрині тяжко до нього добратися...

Сокира дідова була гострою, робота на острівці йшла удатно-швидко. Янчук на радощах нарубав чорної лози тільки певної товщини, переніс нарубане до заплави та склав усе на купу. Тіло його від спітніння пашіло, руки-ноги від перевтоми трусилися, нога глухо боліла, в попереку пострілювало.

— Перепочинь трохи, розрахуйся зі мною, допоможи мені скласти лозу на човна та й підемо до твого берега через бистрину до отих он слупів із дошкою, — сидячи на лозі, дід неспіхом скрутив цигарку собі й подав Петрові. — Доведеться тобі під берегом скочити у воду, бо, кажуть, тут заміновано, — обізвався, як вони вже майже перетнули бистрину, натужно підпливаючи до берега.

— Вода ж крижана! Де ж я висушуся? А ще й хворий!

— Світне без добрих людей, парубче! А до берега я не пристану впритул! Ось маєш кілька сірників, розпалиш собі багаття, дров тут повно... Хутче скакай у воду, бо бистрина зносить човна!

Спершу кинувши на берег свою кошовку і скакаючи слідом, Янчук на льоту зауважив на піщаному дні дротяну сітку і, обімлівши й жахнувшись, зрозумів, що берег дійсно замінований. По пояс у воді, він не бачив, як, кинувши його напризволяще й утікаючи від нього, бистриною віддалився перевізник. Удатливо скочивши у квадрат сітки, Петро дочекався просвітлення дна й обережно пішов до берега, переступаючи дроти, ні живий, ні мертвий. Хоч виходив із води якісь хвилини, вони йому здалися вічністю. Мокрий нижче пояса, Янчук ще й упрів від хвилювання. Сухим був лише бушлат, якого він у воді тримав над головою. Трясучись, на березі він спершу наспіх роззувся, познімав із себе онучі, шкарпетки, обоє штанів і кальсони й усе те старанно повикручував.

Проминула, як здалося Петрові, ціла година, поки таки загорілася нарвана трава, соснова глиця й сирі дрова у розведеному багатті, підпаливши навіть мох. Благодатний вогонь врешті зігрів подорожнього, угамувавши лихоманку його тіла, і Янчук взявся сушити свій одяг... Висушені шкарпетки й запасні онучі з кошовки зігріли його ноги, а коли вдягнув сухі кальсони і штани, відчув, як затихли біль і поколювання в боку. Висохли й чоботи...

Був полудень, коли, перекусивши шматком хліба і засмаженим на прутику салом й оглянувши місцевість, заліснену соснами, вербами й вільхами і зарослу лозами й шелюгою, Петро на свій жах зрозумів, що він опинився трохи нижче села