Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Горбач голосно ковтає слину.

— А ти? — питає він. — Ти від самого початку знав, що це не сон?

— Я не бачив снів ніколи до того, — сухо відповідає Сліпий. — Я, якщо ти пам’ятаєш, незрячий.

Горбач вовтузиться на своїй гілці, міняючи позу. Клацає запальничкою. Клацає і клацає, багато разів, поки навколо не розпливаються солодкуваті хмарки з ванільним запахом.

— То я Стрибун? — запитує Горбач невиразно. Йому заважає люлька, затиснута між зубами. Витягнувши її, він зізнається:

— Мене зав­жди смішило це слово.

Сліпий знизує плечима.

— Можеш називати себе інакше. Суть від цього не зміниться.

— А те маленьке чудовисько, яке...

— Це Хресна, — перебиває його Сліпий. — Мені довелося її туди затягти, і не моя вина, що вона перетворилася на те, на що перетворилася. Я залишив її в тебе, щоб ти, нарешті, прокинувся.

Горбач мовчить так довго, що Сліпому починає здаватися: Горбач уже ніколи не заговорить. Диму більше нема, люлька, мабуть, згасла.

— Чорт, — нарешті говорить Горбач. — Я знаю, що ти не брешеш, але повірити в це однаково не зможу. Це правда — те, що розказують про неї і Стервожера?

— В основному, — відповідає Сліпий, підводячись.

— Вона неабияк мене вгризла.

— Знаю.

Горбач теж встає.

— І ти виліз сюди, тільки щоб мені це все пояснити? — недовірливо запитує він.

— Ні. Я виліз сюди, щоби попросити тебе зіграти для мене. Мені потрібен флейтист у випускну ніч. Хтось, хто і Стрибун, і грає на флейті.

— Навіщо? — судячи з тону, Горбач здогадується навіщо, і йому це зовсім не подобається.

— Щоб відвести Нерозумних.

Сліпий здогадується, що Горбач дивиться на нього з жахом.

— Тузінь, — каже він. — Мені потрібен хтось, за ким вони, всі дванадцятеро, побіжать і поїдуть. Хтось, хто зуміє їх усіх перевести. Щуролов із Гаммельна. Він повинен любити дітей і тварин. Він повинен бути з тих, за ким ув’язуються бездомні цуценята й голодні кошенята. Він повинен зуміти зіграти для них так, щоби вони знали, що там, попереду, є теплий дім і смачна ковбаса.

Горбач знову сідає.

— Дурня якась, — бурмоче він. — Повна дурня! Ти взагалі розумієш, що ти верзеш, Сліпий? Який я тобі Щуролов? Він існує тільки в казці! І я — не він! Я взагалі в це не вірю!

— Вірити не обов’язково.

Нанетта скидає на голову Горбачеві трохи сміття й кокетливо каркає. Горбач струшує з волосся дрібні гілочки, якими вона його прикрасила.

— Йди, — просить він. — Будь ласка.

Сліпий спускається на нижню гілку, але не встигає з’їхати по стовбуру до наступної розвилки. Горбач хапає його за рукав.

— Ти не можеш знати про мене такі речі, — каже він. — Ти просто припускаєш, що я той, хто тобі потрібний.

Сліпий вивільняє рукав.

— Я іноді буваю перевертнем, — говорить він. — А це майже собака. Отже, вибач, я знаю, за ким ув’язався б, якби був щеням. У цьому вся відмінність між мною й тобою: те, що в мені трохи більше собаки.

— У тобі достобіса трохи більше всього, — бурмоче Горбач. — І трохи менше людини, яка вже просто не вміщається там, де напхано стільки всього.

— Але ж ти любиш собак.

— Вони кращі, ніж люди.

— Значить, і я кращий.

— Тебе я не люблю.

— Бо я не їм у тебе з рук і не помахую хвостом.

Горбач мовчить. Сліпому здається, що він щось жує.

Невже теж дубовий листок?

— Я не став би стріляти вдруге, — каже він неохоче. — Мене й після першого разу мало не знудило. Вони сказали, що ти з’їв кролика. Того, котрий щезнув з клітки. Що його ми шукали по всьому Дому. Рекс показав мені його кістки та шкірку. Вони сказали, що ти з’їв його сирим. Я хотів побити тебе, а потім узяв арбалет і влаштував полювання. Як у кіно... Ніби якийсь кіно­індіанець, що мстить... за кролика! — Горбач видає нервовий смішок. — Захисник природи...

— Не їв я його. Невже, вбивши кролика, я став би тримати його кістки в себе під ліжком?

— Звідки ти знаєш, де вони були?

— Я їх знайшов. Подумав, що це щурячі. І викинув.

— Може, ти й не брешеш, — зітхає Горбач. — Звідки мені знати. Пробач, що наговорив тобі... Різного… Я і про ту пісню збрехав. Насправді я добре її пам’ятаю. Просто не люблю, коли підслуховують, що я граю. Взагалі не люблю, коли мене слухають, коли читають мої вірші, дивляться мої сни… Хочеться мати хоч щось своє, куди ніхто не заліз би.

Він знову зітхає.

— А як це, коли дивишся чужі сни?

Сліпий замислюється.

Як? Сумно. І болісно. Сни ніколи не розкажуть про щось, що по-справжньому цікавить. Жоден предмет не є тим, чим він є в чиємусь сні. Усе надто невиразно, перетворення надто швидкі, придивившись до будь-якого обличчя, ти його втратиш. Лише крихта по крихті, за ледь вловною схожістю, пройшовши знайомими слідами через безліч снів, можна скласти картину світу. Можна навіть спробувати знайти там себе. З певного дня власне обличчя, як біла паперова маска, почне траплятися дедалі частіше, аж поки одного разу ти не зазирнеш собі в очі і не здивуєшся їхній прозорості. «А я красивий!» — подумаєш ти з захватом, твоє вдоволення самим собою зауважать довколишні, це ще більше відверне їх від тебе, але тобі буде однаково. Ти проживеш якийсь час щасливим, і навіть почнеш іноді зачісуватися, аж до наступної зустрічі з самим собою; і там і тоді очі в тебе будуть більмуватими й мертвими, немов у вареної риби, а обличчя буде вкрите гидкими прищами. Це тебе вжахне. Ти завісиш обличчя волоссям, заховаєш очі під темні окуляри й заживеш вигнанцем, вірячи в те, що ти надто огидний, щоб наближатися до людей. До наступної зустрічі вві сні, де очей у тебе не буде зовсім. Ти розлютишся на тих, хто бачив тебе безоким і страшним, і перестанеш відвідувати їхні сни, поки одного разу не зрозумієш, що все це обман, як і твоє обличчя — у будь-­якому сні будь-кого чужого, і тільки одне має значення: що ти дізнався, якими бувають самі сновидці, коли вони не коло тебе.

Він намагається пояснити це Горбачеві, але відчуває, що вдалося кепсько. Горбач нічого не зрозумів. Йому, як і раніше, здається, що дивитися чужий сон має бути цікаво. Сліпий каже собі, що це не має значення. Не для того він заліз сюди, щоб у чомусь виправдовуватися. І навіть не для того, щоб умовляти. Його дивують запитання Горбача. Невже так важливо, що ти бачиш, коли дивишся чужий сон? Невже Горбачеві шкода ділитися з ним уривками своїх сновидінь?

— Добре, — каже він. — Я спущуся.

— Зажди! — в голосі Горбача паніка. — Я ще про багато що не запитав!

Сліпий сідає на гілку. Не на ту, котра зручна, як стілець або тверде крісло. Ця радше роздвоєний поріг, на якому затримуються ті, котрі зібралися йти.

Горбач напружено сопе. Ловить майже невловні запитання. Він багато що знає, але знання ці зберігаються у вигляді пісень, віршів, приказок і дитячих лічилок. Будь-яке диво Дому розжоване й поглинуте ним іще в тому віці, коли