Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— Які стали вашим ватажком? — підказує Сліпий. Без тіні іронії чи образи. У голосі Горбача він не розчув переконаності. Тільки бажання завдати болю.

— Можеш повірити мені на слово, Горбачу, я існував і за межами Дому, без вашої допомоги.

Можливо, Горбач посміхнувся. Сліпому відомо, на чому ґрунтується цей забобон. Понад усе — на його звичці непомітно копіювати інтонації співрозмовника. Це стається само собою, майже несвідомо. Наближає співрозмовника, допомагає зрозуміти його. Іноді це допомагає вгадувати чужі думки. Але сама по собі така звичка не могла би навіяти Горбачеві бажання скривдити його.

— У мене були мої сни, — каже Горбач. — Тільки мої. Моє таємне місце. Ніхто про нього не знав, окрім мене. А ти з’явився туди і все запаскудив. Підсунув мені цю страхітливу дитину, яка весь час ховається, а потім вискакує, коли не чекаєш, кусається й дряпається, немов росомаха. Перетворив мої сни на жахіття! Тепер я навіть у спальні не можу бути, весь час здається, що вона ось-ось звідки-небудь вискочить і вчепиться мені в обличчя. А вже спати не можу і поготів. Тільки на дереві й зовсім потрохи. І я знаю, навіщо ти це зробив. Бо не можеш змиритися, коли хтось утікає від тебе, так? Кудись, де ти ніхто!

Сліпий сміється.

— Із чого ти взяв, що це тільки твої сни? Що це взагалі сни?

Від Горбача починає пахнути небезпекою. Запах настільки сильний, що це примушує Сліпого вчепитися за найближчу гілку, хоч вона недостатньо груба.

— Якщо зараз я зіштовхну тебе вниз, ти долетиш до землі? Чи по дорозі запропастишся?

У голосі Горбача відлунює стукіт падіння Сліпого й хрускіт поламаних гілок. А може, навіть кісток.

— Я встигну схопитися за тебе, і падати ми будемо разом.

— Це не відповідь.

— Мені не сподобалося запитання.

Горбач важко зітхає.

— Це не сни, Горбачу. Повір мені. Це зовсім не сни, — каже Сліпий. — Ти ж і сам здогадуєшся: це не сни.

Нанетта гамселить по стовбуру дзьобом, бавлячись у дятла. Сліпий зриває листочок, який лоскоче щоку, і розтирає його в руці. Долоня стає липкою й починає пахнути Лісом. Це заспокоює. Завжди краще пахнути тим, що тебе оточує, — одне з правил виживання в Лісі. Ставши його частиною, відведеш лихо. Трохи нагадує копіювання інтонацій співрозмовника. Сліпий вірить у такий спосіб захисту споконвіку, ще відтоді, як зовсім маленьким поїдав шматочки стін Дому.

— Що ж тоді це, якщо не сни? — питає Горбач.

— Ти сам знаєш, — байдуже відповідає Сліпий.

Горбач мовчить. Пошкрябуючи флейту. Сонячні плями стали гарячішими, припікають окремі ділянки на шкірі, ці укуси сонця блукають, зміщуючись від слабких поривів вітру, які погойдують листя.

Колись, у тій-таки розвилці, де Сліпий сидить зараз, його дістала стріла, випущена з арбалета; вона не прохромила, а тільки вдарила. Він добре пам’ятає, як злякався. Не удару та болю, а того, що той, хто це зробив, залишився невидимим. Він не міг відгадати його — того, хто стояв унизу, з тією саморобною зброєю, модною тоді серед молодших; Сліпий навіть не міг достеменно знати, що це хтось з однолітків, а не дорослий; він думав про те, що це може бути ХТО ЗАВГОДНО, і думати так було страшніше, ніж зустріти десяток стріл від шумного, зловмисного супротивника. Чому він раптом згадав про це? Чи лише через місце, де він зараз сидить? Чи щось подібне на оперену стрілу виринуло в інтонаціях його співрозмовника? Чому людина іноді знову переживає ту чи іншу подію посеред розмови, яка нічим з нею не пов’язана? Пальці Сліпого прослизають під майку і гладять живіт у місці, де колись давно утворився синяк.

— Скільки треба часу, щоб замінити стрілу на арбалеті? — запитує він.

Мовчання Горбача промовистіше, ніж крик. Сліпий здивований своїм відкриттям. То це все-таки був Горбач, благородний і великодушний уже в п’ять років. Захисник бездомних тварин і гноблених новачків. Ні, недарма він тоді злякався. Під деревом стояв з арбалетом той, хто не міг і не повинен був перебувати в тому місці й чинити те, що чинив. Звідси — мовчання. Горбач соромився свого вчинку, відтак мовчав. Як мовчав би дорослий, зробивши дещо вкрай погане.

— А скільки треба часу, щоб зникнути? — напружено питає Горбач. — Щоб розчинитися в повітрі, неначе тебе й не було?

— Ти не відповів на моє запитання.

— А ти на моє.

Сліпий випльовує пасмо волосся, що незрозуміло як опинилося в нього в роті.

Чи можна пояснити щось, що для тебе — абсолютно звичне, буденне, а для інших — неймовірне та незбагненне? Чи можна передати комусь накопичений роками досвід, користуючись самими лише словами? Останнім часом йому доводиться займатися цим дедалі частіше, проте легше від цього не стає.

— Мені було п’ять, коли я потрапив сюди, — каже він, — і для мене все було просто. Дім був Домом Лося, а всі дива — справою його рук. Ледь переступивши поріг, я зрозумів, що знаю про це місце більше, ніж повинен був знати, і що тут я інший. Дім відкрив переді мною всі сни, всі двері, всі шляхи, які не мають кінця; тільки найдрібніші предмети не співали мені про свою присутність, коли я наближався до них. Таким і мав бути Дім Лося. Я їв ночами шматочки його стін і вірив, що тим наближаюся до Лося. Він був богом цього місця, богом його лісів, боліт і таємничих доріг. Коли він говорив мені: «Світ величезний, йому немає кінця і краю, коли-небудь ти зрозумієш це, хлопчику...» — що я міг думати про його слова, крім того, що ми говоримо натяками про те, що відоме лише нам двом?

Горбач мовчить, затамувавши подих.

— Через багато років, — продовжує Сліпий, — я жахнувся, коли зрозумів, що він тут узагалі ні при чому. Що він не творець цього місця, не його бог, що все це існує окремо від нього, що те, що я вважав нашою спільною таємницею, належить тільки мені одному. Потім виявилося, що не тільки мені, але це мене вже не втішило. Адже головним для мене був він. А він нічого не знав. Жив собі на Денному Боці, жив тут і вмер, а Дім не захистив його, як захистив би мене, тому що я був частиною Дому, а Лось — ні. Дім не відповідає за тих, кого не впускає в себе. Він не відповідає навіть за тих, кого впустив. Якщо вони заблукали, невчасно злякалися або не злякалися вчасно. А особливо за тих, хто думає, що бачить сни, в яких можна померти, а потім прокинутися. За таких, як ти. Які вважають казкою його Нічний Бік. Нічний Бік цілий всіяний їхніми кістками та черепами, їхнім зотлілим одягом. Кожен сновидець вважає, що це місце належить йому одному. Що він сам його створив, що нічого поганого з ним тут не трапиться. Найчастіше погане трапляється саме з такими. І вони просто