Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

— Ти думаєш, там можуть бути наші бабусі? — з жахом питає Сліпий. Він теж стирчить біля підвіконня, але назовні, звичайно, не висовується.

— Чому саме бабусі? — дивується Руда.

— Що там таке? — кричу я. — Що трапилося?

До мене обертається тільки Сфінкс.

— Там намети. Біля самого Дому, — пояснює він. — Чотири штуки.

— Кемпінг! — кричить Табакі, висячи на віконних ґратах. — Цілий кемпінг месників!

Я починаю вдягатися. Чомусь у страшенному поспіху. На підвіконня мені не вдасться піднятися, навіть якщо з нього всі злізуть, але я однаково поводжуся так, ніби зараз підведуся, розштовхаю всіх і теж погляну.

Єдиний, хто залишився на ліжку, крім мене, — Лорд. Палить і вдає, що йому на все начхати.

— Бабусі якраз навряд чи поселилися б у наметах, — каже Руда. — Мені так здається...

Руда стоїть на підвіконні на весь зріст, у куцій майці на бретелях і в трусах. Майка не дотягує до пупка, а трусики в неї яскраво-червоні, під колір волосся. Під пахвою затиснутий запорошений ведмедик. Я думаю, що Лордові це зовсім не подобається. Що він тому й сидить такий похмурий, бо Руда стирчить у вікні напівгола, хоча йому б краще потішитися, що не зовсім голяком. Вона й без майки там запросто могла би встати; хто-хто, а я ж то знаю.

— У Сліпого параноя, — хихикає Табакі. — Останнім часом йому скрізь увижаються чиїсь бабусі. Він просто втратив через них спокій.

— А чому не дідусі? — питає Русалка.

— Цікаво, коли вони вилізуть назовні? — каже Лері.

Я вже одягнений і підповзаю на край ліжка, ближче до них. Як не подивитися, то хоч послухати. Македонський, помітивши мою зацікавленість, підходить до ліжка.

— Хочеш подивитися? Повзи до вікна, я тебе підсаджу.

— Не треба, — кажу я.

Поки я повзу до вікна, Русалка з нього злізає. Вона в чоловічій піжамі, яка їй завелика розміри десь на три. Рукави вона підкотила, але штанини теліпаються, як у клоуна. Руда, тримаючись за ґрати, протягує мені руку й витягує вгору, майже без допомоги Македонського, який підштовхує знизу.

І ось я нарешті їх бачу. Чотири намети. Два захисного кольору, один жовтогарячий і один темно-синій. Стоять вони справді впритул до сітки, неначе Дім виростив їх на собі за ніч, як гриби.

— Мені здається, це екстремали з шостої, — каже Сфінкс у задумі. — Може, Чорний вирішив почати привчати їх до зовнішності. Поетапно.

— Підемо надвір? — кричить Руда. — Подивимося на них зблизька?

— А сніданок? — обурюється Шакал. — Ви всі зовсім уже перестали снідати. Мені самому в їдальні нудно!

Я дивлюся на намети довше, ніж решта, бо останнім їх побачив, а також через те, що не можу злізти. Усім вже набридло обговорювати це явище, і через деякий час я залишаюся на підвіконні сам-один. Македонський, знімаючи мене, старанно відвертається від вікна.

— Ти чого? — запитую я його.

Він стенає плечима.

— Та так... Нецікаво.

Чомусь я йому не вірю.

У коридорі всі дружно похмурніють і надягають темні окуляри. Стіни вже не страшні. Вони тепер ясно-кремові, рівні та чистенькі. Ось тільки страшенно смердить фарбою.

— Ми тепер як продовження Могильника, — засмучується Лері. — Як жити?

Усі решта мовчать.

У дворі зібралося вже пів-Дому. Багато хто — в піжамах. Стає зрозуміло, що Сфінкс таки помилився. Пси шостої тут ні при чому. Їм, як решті, так само не терпиться з’ясувати, хто ховається в  тих наметах. Навіть Брати Поросята тут, сидять рядком, зсунувши візки, й видивляються з однаково роззявленими ротами. Щоправда, ніхто не ризикує наблизитися до сітки.

Нарешті запона одного з наметів відкидається, випускаючи трьох. У мішкуватих комбінезонах захисного кольору. Голених наголо. З порожніми очима, достеменно як у ведмедя Рудої. Бажання познайомитися з ними ні в кого не виникає. Навпаки, всі, хто стояв ближче до сітки, відходять від неї чимдалі. Коли через декілька хвилин я озираюся, мені здається, що на подвір’ї нас стало набагато менше.

Один із наметників притискається до сітки, зобразивши на обличчі усмішку. Я на максимальній швидкості відкочуюся до ґанку, і тільки впершись колесами в сходи, розумію, що ще ніколи в житті ще не їздив задом наперед так швидко. Лері обганяє мене і злітає сходинками нагору.

— Порожня шкура! — бурмоче він на бігу. — Порожня шкура!

Логи один за одним ховаються у дверях.

Наметник пропихає крізь чарунки сітки пальці та щось каже. Продовжуючи посміхатися. Краще б він цього не робив. Легше було б дивитися, як це робить ведмідь Рудої. Подвір’я блискавично порожніє.

Повз мене проїжджають Брати Поросята, і кожен зачіпає мій візок, бо я стирчу попід самими сходами. Потім пробігають Зебра та Мрець, штовхаючи перед собою зарюмсаного Слона, і мало мене не перевертають. Одним з останніх утікачів виявляється Шакал.

— Чого вони хочуть? — питаю я його. — Хто вони такі?

— Порожні шкури, — відповідає він діловито, розмотуючи шворку з абордажним гаком. — Шукають того, хто, як їм здається, їх позаповнює.

— Я нічого не зрозумів! — кричу я йому, але він уже на ґанку, люто обговорює щось з Рудим і зовсім мене не чує.

Сліпий

— У світобудові є три царства, — відповів старий. — Це царство без омани, царство омани і царство істини.

Дун Юе. Нові пригоди царя мавп

Сліпий перетинає подвір’я, що натягнуло за день сонячного жару. Асфальт приємно гріє ступні, поколює щетинка газонної трави. Під дубом трава густішає і м’якшає. Він зупиняється перед деревом, дає рукам увійти в нього, і на долонях залишаються ребристі відбитки кори. Піднімається поволі, хоча міг би злетіти, як кішка, але зараз це не його дерево, сьогодні він гість на ньому. Коридор направо від входу без дверей; там колись висіли гойдалки, які Слон обірвав, волаючи «я лечу!», наліво — вузький прохід для дрібненьких і худих, ця гілка прохолодніша, ніж інші, котрі зберігають сліди підйомів і спусків, і підніматися по ній приємно. Сліпий піднімається, насвистуючи, щоб попередити про себе.

Горбач каже: «Привіт!» — і шурхоче гілкою. У привітанні не чути радості, але Сліпий іншого й не чекав, Горбач заліз сюди, мріючи усамітнитися, а не для того, щоби приймати гостей. Зате каркання Нанетти, яка продирається до нього крізь листя, сповнене захвату. Крила ляпають його по щоці, на плечі утворюється желе з посліду. Вона поважчала, й пахне від неї повноцінною дорослою вороною, тобто не дуже приємно. Поки вони з Нанеттою гладять одне одного, Горбач запитує, чого Сліпому стало треба на дереві.

— Та, загалом, нічого... — каже Сліпий. — Зіграєш для мене?

Горбач мовчить.

Нанетта відлітає й таранить крону, виспівуючи на все горло, танцює у них над головами, шумить за трьох, вдаючи, ніби її дуже багато. Сліпий витирає майку, долоня стає липкою.

— Навіщо? — питає Горбач.

Голос його — інший, не той, що у спальні; це впевнений голос, хоч і тихий.

Сліпий робить крок уперед; лице — наче паперова маска, на долонях — звиви, закривини дерева та пташиний послід. Він говорить:

— Просто так, — і сідає в чашоподібну розвилку, єдине місце тут, де можна сидіти зручно. Він вибирав це місце