Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв
У цю мить ніби змінюється кадр.
Тепер він у великій, яскраво освітленій і теплій кімнаті. Це Зала Насолод, тут є все, що може придатися для всіх можливих різновидів тілесного спілкування. Від маленьких подушечок, кремів і відерця з товченою кригою аж до справжньої диби з ручним приводом. Він розглядає це святилище Венери. Він знов невидимий для тутешніх, але може бачити все.
На його подив, на дибі нікого не розпинають. Дві дівчини кохаються на розкішному ліжку. Одна з них чорношкіра, друга — струнка білявка з обличчям рідкісної харизматійної вроди. Він знає, що її зовуть Софією. «Звідки я це знаю?» — запитує він себе, але запитання залишається без відповіді. Натомість народжується відчуття, що він знав, знає і знатиме її десь у вічному поверненні, у минулих і майбутніх своїх життях.
Чорношкіра виціловує груди Софії. Немов от-от почне їх з'їдати. Краплини поту на тілі чорношкірої блищать, наче дрібні перлинки. Софія стогне. Дуже пристрасно і мелодійно.
Мітелик наближається до ліжка, але його увагу відволікає фреска на стіні кімнати. На фресці зображені дві пташини. Павичі або фазани, Мітелик зле розуміється на птахах. Одна пташина тримає у дзьобі нагай, друга — пальмову гілку. Над цим малюнком намальовані п'ять коринфських колон. Кожна пофарбована у певний колір. Над білою намальовано місяць, над жовтою — сонце, над зеленою — знак Юпітера, над червоною — Марса. Лише над синьою намальовано змію і зірку.
Чомусь він не може відірвати погляду від змії і зірки. Він намагається порахувати, скільки в зірки промінчиків, і раптом прокидається.
Діана стояла біля вікна. Він задивився на темний силует її тіла. Вона уважно вивчала екранчик своєї навороченої мобіли. За вікном починався ранок.
— Іди до мене, — покликав він.
— Мені треба йти, — Діана була відчужена і холодна.
— Куди?
— На виклик. Мені прислали SMS.
— Отак зранку?
— Так.
— Важко тобі.
— Це такий бізнес, мася.
— Я бачив сон про твою школу X.
— Bay! — холодна маска на обличчі Діани тане від зацікавленості. — Що ти бачив? Тобі сподобалося?
— Сподобалося. Ти там просто пекельна красуня. Богиня. Володарка Звірів.
— А хто там ще був?
— Руда і висока дівчина. Зеленоока. Уся в ластовинні.
— Ти дійсно був у моєму сні… Як цікаво, — ніздрі Діани сіпнулися. Мітелик вирішив, що від збудження.
— Хто вона?
— Вона перебуває в школі X під номером. Їй заборонено розмовляти. А те, що вона пише на уроках, нам не показують. Ми не знаємо, хто вона й звідки. Її ніколи не беруть на «нічні чергування».
— Може, вона незаймана?
— Целка у школі X? Ти мене насмішив.
— Я бачив на ній пояс вірності.
— Це не з мого сну.
— Між вами щось є.
— Щось є.
— Ти закохана в неї?
— Я закохана в Лолу. У ніжну чорну пантеру Лолу.
— А вона в тебе?
— Так.
— Ага. А як там, у твоєму сні, ім'я тої білявої «ляльки»?
— Софія.
— Гм-м-м… Хто б сумнівався… Я був у Залі Насолод. Я бачив її та якусь чорношкіру. Напевно, це була Лола.
— Ти бачив продовження мого сну, про який я тобі розповіла.
— Продовження? Найкращий твір таки Софія написала?
— Ні, болт їй! Найкращий твір написала моя чорна Лола.
— Й обрала собі в «рабині» Софію?
— Так. Щоби відшмагати ту трахану псами шмару.
— Але, кицьо, вона не шмагала її.
— А що вона з нею робила?
— Вони ніжно-ніжно кохалися.
— Ти брешеш! — в очах Діани засвітилися жовті вогники. — Я знаю! Вона відшмагала її. Порвала її бліду дупу.
— Та не брешу я.
— Значить, ти бачив неправильний сон, — сказала дівчина. — Інший сон. Іншу можливу реальність. Іншу школу X.
Мітелик згадав давню мудрість Гермеса-Тота: «Як внизу, так і наверху. Як наверху, так і унизу». Паралельні реальності можливі. Можливий цілий оберемок паралельних реальностей. Ще трошки, і він стане містиком. Може, це йому допоможе. А може, й ні.
10
Він провів Володарку Звірів до ліфта. Потім пішов на кухню й увімкнув чайник. У двері подзвонили. Він вирішив, що Діана щось забула, і відчинив, не дивлячись у прозурку. На порозі стояла Індиго. За плечима в неї був великий рюкзак, а в руках юна телепатка тримала портфель Валерія Петровича.
— Не можна відкривати двері, не запитавши «хто там?», — зауважила Індиго.
— Ти, шмарка мала, ще будеш мене вчити… Звідки ти?..
— Я чекала надворі.
— Усю ніч?
— Майже.
— Але ти вперта.
Індиго, не чекаючи запрошення, зайшла до квартири, поставила портфель під ноги Мітеликові й запитала:
— Де моя кімната?
— А я ще не придумав.
Індиго пройшла до вітальні, потім заглянула у кімнату Анжели.
— Тут погана енергія, — сказала вона. — Це кімната вашої дружини?
— Так. А ти нахаба.
— Ви ще нахаб не бачили.