Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт

Найцікавіше, що кумедна передачка від Бет була тим, що повністю захопило Лорі. Граючись із кошенятами, він майже забув про свою сором’язливість та здавався дуже товариським.

– Це виглядає занадто красиво, щоб їсти, – сказав Лорі, посміхаючись від задоволення, коли Джо відкрила блюдо й показала бланманже, оточені гірляндою з зеленого листя й червоних квіток улюбленої герані Емі.

– Та ну, пусте, вони тільки хотіли показати свою прихильність до вас. Скажіть служниці подати десерт вам до чаю. Це настільки легка їжа, що ви зможете з’їсти її навіть з хворим горлом. Яка все-таки у вас затишна кімната! – вигукнула Джо, яка любила перестрибувати з однієї теми на іншу.

– Вона могла б бути затишною, так, але покоївки такі ледачі, що я навіть не знаю, як змусити їх підтримувати тут порядок. Хоча мене це не дуже турбує.

– Це дрібниці, якщо хочете, я можу привести тут усе до ладу хвилини за дві, потрібно всього лиш почистити камін, а значить – і речі, поставлені на камінну дошку. Так, – сюди поставимо книжки, пляшки залишимо там, і ваш диван… його треба повернути до світла. Трохи струсимо подушки… ну, ось, тепер краще.

І це справді було так, бо вони сміялися, розмовляли, поки Джо розставляла речі по місцях, подарувавши кімнаті абсолютно іншу атмосферу. Лорі дивився на неї у шанобливому мовчанні, і коли вона поманила його до себе на диван, він сів, зітхнувши із задоволенням та вдячністю…

– Ви – янгол! Я саме так і хотів влаштувати все в цій кімнаті. А тепер, будь ласка, сядьте на великий стілець і дозвольте мені зробити що-небудь приємне для вас.

– Ні, ні, що ви, це я прийшла, щоб розважати вас. Я можу почитати для вас вголос, якщо ви хочете. – і Джо з любов’ю подивилася на кілька привабливих книжок поблизу.

– Дякую! Я прочитав все це, і якщо ви не заперечуєте, волів би просто поговорити, – відповів Лорі.

– Звісно! Я, як почну, то можу говорити весь день. Бет каже, що я ніколи не знаю, коли зупинитися.

– Бет – це рожевощока дівчинка, що майже весь час сидить вдома й лише іноді виходить з маленьким кошиком? – запитав Лорі з інтересом.

– Так, це Бет. Вона моя сестра. Якби ви знала, який в неї ніжний характер!

– Тоді симпатична дівчина – Мег, а кучерява – то Емі, я вгадав?

– Так! Але як ви про це дізналися?

Лорі почервонів, але потім досить відверто відповів:

– Ну, бачите, я часто чую, як ви кличете одна одну, і коли я тут один, то часто спостерігаю за вашим будинком. У вас завжди такий гарний настрій, мені здається. Прошу вибачення за грубість, але іноді ви забуваєте опустити штори біля вікна, де стоять квіти. А коли лампи засвічені, це все одно, що дивитися на картину. Я бачу вогонь в каміні і всіх вас. Бачу, як ви накриваєте на стіл разом з вашою матір’ю. Вона сідає якраз напроти вікна, а її обличчя трохи закривають квіти. Це виглядає так мило, що я не можу не спостерігати за цим. У мене, як ви знаєте, немає матері… – Лорі зупинився, тицьнувши палицею у камін, щоб приховати легке посмикування губ, яке він не міг контролювати, та одночасно поправити хмиз.

Спустошений погляд Лорі дістався до серця Джо. Вона плекала в собі риси відвертості та прямоти і в свої п’ятнадцять років була такою ж невинною й щирою, як маленька дитина. Лорі був хворим та самотнім, і, відчуваючи це, Джо враз оцінила те щастя, яке в неї було. Вона з радістю спробувала б поділитися ним з Лорі. Її обличчя сяяло доброзичливістю, а зазвичай різкий голос зробився надзвичайно ніжним:

– Ми більше ніколи не зашторюватимемо вікна, тож ви зможете дивитися на наш будинок, коли схочете. Але, насправді, куди краще було б не спостерігати за нами з вікна, а прийти у гості. Наша мама вам сподобається, я певна, вона дуже добра. Бет могла б заспівати для вас, а Емі – станцювати. Мег і я точно розсмішили б вас нашими кумедними сценічними талантами. Словом, у нас весело. Як гадаєте, вам дозволять завітати до нас?

– Якби ваша мати запитала про це дідуся, він би радо погодився. Він дуже добрий, хоч не виглядає таким. Насправді, дідусь дозволяє мені значною мірою робити те, що мені подобається, тільки боїться, що я обтяжуватиму малознайомих людей, – почав Лорі, обличчя якого ставало дедалі світлішим і бадьорішим.

– Ми не чужі, не малознайомі, ми – сусіди, і вам не потрібно думати, що ви когось турбуватимете чи обтяжуватимете. Ми хочемо познайомитися з вами ближче. Власне, ми досить довго живемо тут, і вже встигли познайомитися зі всіма сусідами, окрім вас.

– Річ у тім, що дідусь живе серед своїх книжок, і не дуже цікавиться тим, що відбувається зовні. Пан Брук, мій наставник, не живе з нами, тож мені немає з ким кудись ходити, тому я просто залишаюсь у будинку і насолоджуюся власною компанією.

– Це погано. Вам слід набратися сміливості і піти відвідати сусідів чи друзів. З часом вас почнуть запрошувати в гості, на різні заходи й тоді у вас з’явиться багато друзів, яких можна відвідувати. Не зважайте на сором’язливість. Вона швидко минеться, коли ви почнете виходити з дому.

Лорі знову знітився, але не образився на те, що його «звинуватили» у сором’язливості, бо Джо говорила про це так щиро, що сердитися на неї було неможливо.

– До речі, вам подобається ваша школа? – запитав хлопчик, після невеликої паузи, змінюючи тему. Лорі трохи засоромився, а тому на деякий час втупився на вогонь.

– Я не ходжу до школи, я вже самостійна дівчина. Натомість відвідую свою тітку, щоб допомагати їй та розважати її нудну душу, – відповіла Джо.

Лорі відкрив рот, щоб поставити ще одне запитання, але, вчасно згадав, що було б недоречно настільки настирно втручатися у справи інших людей. Тож він знову замовк, почуваючись ніяково.

Джо подобалася його манера зберігати тактовність, але сама була не проти того, щоб посміятися над тітонькою Марч, тому продовжила розповідь, з гумором намалювавши словесний портрет і самої метушливої родички, і її вгодованого пуделя, і папуги, навченого говорити по-іспанськи. Особливу увагу присвятила своєму улюбленому місцю – бібліотеці.

Лорі ця жива картина дуже сподобалося, особливо, коли вона розповідала про якогось старенького пана, який одного разу прийшов до тітоньки Марч,