Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт
Емі була неабияк розпещена, бо всім хотілося її приголубити, і це невпинно підживлювало її марнославство та егоїзм. Єдина річ приводила її до тями: вона мала доношувати одяг своєї кузини Флоренс. У мами кузини був не дуже витончений смак, й Емі глибоко засмучувалася, коли доводилося носити червоний каптур замість синього, позбавлені шарму сукні й фартухи, які їй не пасували. Незважаючи на те, що всі сукні були дуже якісно зшиті та лише трохи зношені, художні очі Емі сильно страждали від несмаку, особливо цієї зими, коли її шкільна сукня мала тьмяно-фіолетовий колір з жовтими цятками й без єдиної прикраси.
– Моя єдина розрада, – сказала вона Мег зі сльозами на очах – це те, що мама не чіпає мої сукні та не обрізає їх, навіть коли я вередую, як це робить мама Мері Паркс. О, мій Бог, це справді жахливо, іноді її мама буває такою розлюченою, що вкорочує сукню до колін, і тоді Мері не може прийти в школу. Коли я думаю про цю дегенерацію[10], я відчуваю, що можу стерпіти навіть мій плаский ніс і фіолетову сукню з жовтими цятками.
Мег була довіреною особою Емі та великим для неї авторитетом, тимчасом як через дивне тяжіння протилежностей Бет найкраще ладнала з Джо. Одній тільки Джо ця сором’язлива дитина розповіла про свої страхи і, як не дивно, Бет – більше, ніж будь-хто в родині, могла справити благотворний вплив на свою відчайдушно-легковажну сестру.
Старші дівчатка теж ладнали між собою, кожна з них взяла опіку над однією з молодших сестер й доглядали за ними по-своєму, «граючись у маму», як вони це називали. Насправді, тепер молодші сестри слугували для старших ляльками, на яких ці маленькі жінки могли випробовувати свій материнський інстинкт.
– У когось є якась цікава історія? В мене був такий похмурий день, що, мабуть, помру, якщо не почую чогось веселого, – сказала Мег, коли вони сиділи разом за шиттям у той вечір.
– Тітонька сьогодні трохи чудила. Власне, все закінчилося добре, тож я можу розповісти вам про це, – почала Джо, яка дуже любила розповідати історії. – Я читала цього нудного Белшема, як завжди, монотонно, бо тітка від цього швидше засинає, а я дістаю якусь хорошу книжку й читаю, як навіжена, поки вона не прокинеться. Але сьогодні я теж задрімала, та перш ніж остаточно заснути, так голосно позіхнула, що вона запитала мене, чи не збираюсь я проковтнути цю книжку. «З радістю, якщо в такий спосіб мені вдасться з нею покінчити», – відповіла я, намагаючись не бути надто зухвалою. Потім вона прочитала мені довгу лекцію про мої гріхи й сказала, щоб я сиділа й обмірковувала їх, поки вона «забудеться» на хвилинку. Але насправді після цього добудитися її непросто. Тож щойно я побачила, що голова тітоньки Марч почала хилитися донизу – ну прямо, як тяжка жоржина на тоненькому стебельці! – витягла з кишені «Векфілдського священника»[11] й почала читати, одним оком поглядаючи у книжку, а другим – на тітку. Але не змогла не розсміятися, коли дісталася місця, де вони всі падали у воду. Тітка, зрозуміло, прокинулася. Слід зазначити, що вона завжди добрішає після сну, а цього разу навіть звеліла мені трохи почитати і їй ту легковажну книжку, яку я обрала замість гідного й повчального Белшема. Я старалася, як могла, щоб їй вона сподобалася, тож почула: «Щось я не розумію, про що тут йдеться. Повертайся і починай спочатку, дитя». Тож я повернулася туди, де починається опис сімейства Прімроз. В якийсь момент читання виснажило мене, тож я зупинилася на захоплюючому місці й смиренно сказала: «Боюся, це стомлює вас, пані. Може, мені зупинитися?». Вона схопила плетиво, яке випало було з її рук, кинула на мене гострий погляд поверх окулярів, і коротко відповіла: «Завершіть цю главу, леді, й не смійте мені грубити».
– Так що, їй справді сподобалася? – запитала Мег.
– Вона, звісно, не зізналася в цьому! Але дозволила старому Белшему відпочити, і коли я побігла за моїми рукавичками сьогодні вдень, вона сама читала «Священника», та ще й так захопилася, що не почула, як я сміюся й пританцьовую у передпокої від радості. Ех, як було б добре, якби вона обрала цю книжку для читання! Тітонька! Яке б могло бути в неї життя зі всіма її грошима! Але, направду, я їй не заздрю з усіма її грошима. Бо, здається, проблем у неї часто буває не менше, ніж у нас, – додала Джо.
– Це нагадало мені, – сказала Мег, – що в мене теж є, що розповісти. Це не така смішна історія, як у Джо, але я багато думала про це, коли повернулася додому. Сьогодні Кінги були наче не в собі, і один з дітей сказав мені, що його старший брат зробив щось жахливе, і тато відіслав його. Я чула, як пані Кінг плакала, а містер Кінг розмовляв дуже голосно. Грейс і Елен відвертали обличчя, коли проходили повз мене, тому я не бачила, наскільки червоними й опухлими були їхні очі. Зрозуміло, я не ставила жодних запитань, але мені було дуже шкода їх, і я щаслива, що в мене нема таких дикуватих братів, які коять злі справи й ганьблять сім’ю.
– Гадаю, що зганьбитися самій, наприклад, у школі, набагато гірше, ніж все, що можуть зробити погані хлопці, – сказала Емі, хитаючи головою, наче її життєвий досвід був значним. – Сюзі Перкінс прийшла сьогодні в школу з такою красивою червоною каблучкою, та ще й у вигляді серця! Мені страшенно хотілося мати таку саму! Так ось, вона намалювала карикатуру на містера Девіса з жахливим носом та горбом, і підписала це словами на повітряній кульці, що випливає з його рота: «Юні леді, я не зводжу з вас погляду!». Ми засміялися, і раптом його погляд зупинився на нас, і він наказав Сюзі підняти її дошку. Вона перелякалася, але все-таки зробила це, і, як гадаєте, що він зробив? Він схопив її за вухо – за вухо! Просто уявіть, як це жахливо! А потім змусив стояти з дошкою в руках цілих
