Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт
– Хіба дівчата не сміялися над карикатурою? – запитала Джо, якій смакували подібні ситуації.
– Сміялися? Ні! Вони сиділи нерухомо, як миші, а Сюзі плакала. Це жахливо. В цей момент я зовсім їй не заздрила, бо відчувала, що мільйони каблучок у вигляді серця не зробили б мене щасливою після такого болісного приниження, – сказала Емі й продовжила свою роботу, гордо усвідомлюючи свої чесноти й радіючи успішному проголошенню двох довгих монологів на одному диханні.
– Сьогодні вранці я теж побачила дещо, що мені сподобалося, і я хотіла розказати про це за обідом, але забула, – сказала Бет, одночасно приводячи в порядок кошик Джо, в який вона перевернула чашку. – Коли я пішла купити кілька устриць для Ханни, я побачила в рибному магазині пана Лоуренса. Він мене не бачив, бо я сховалася за бочку з рибою, а він був зайнятий розмовою про риболовлю з паном Каттером. Аж ось якась бідна жінка увійшла до крамнички з відром і шваброю, запитавши пана Каттера, чи дозволить він їй прибрати у крамниці в обмін на рибу, бо вона не обідала і їй нема чим годувати своїх дітей. Але пан Каттер кудись поспішав і досить роздратовано відповів: «Ні», тому вона вже збиралася йти, виглядаючи голодною й нещасною. Аж ось пан Лоуренс підчепив велику рибу зігнутим кінцем своєї палиці й простягнув їй. Вона дуже зраділа й одночасно здивувалася, взяла рибину прямо в руки і дякувала йому знову й знову! Він сказав їй «піти й приготувати це». Яка вона була щаслива! Хіба це не гарний вчинок з його боку? О, вона виглядала так смішно, обіймаючи велику слизьку рибу й сподіваючись, що «ліжко пана Лоуренса на небесах буде дуже м’яким».
Дівчата від душі посміялися над історією Бет, а потім попросили у своєї матері щось розповісти, і після хвилинного роздумування, вона серйозно сказала: «Сьогодні, займаючись кроєм фланелевих курток, я була одна в кімнаті, й постійно думала про нашого батька. Мене охопило хвилювання, бо чомусь уявила, якими ми будемо самотніми й безпорадними, якщо з ним щось станеться. Це було зовсім не мудро з мого боку – думати про таке, але я продовжувала хвилюватися, поки не прийшов якийсь старий із замовленням щодо одягу. Він сів поруч зі мною, і я почала говорити з ним, бо він виглядав бідним, втомленим і теж схвильованим. «Чи є в тебе сини в армії?», – запитала я, тому що записка, яку він приніс, була для мене. «Так, пані. У мене було четверо синів, але двох вбили, один потрапив у полон, а я їду до найменшого, який дуже захворів і лежить у вашингтонській лікарні», – відповів він тихо. «Ви багато зробили для своєї країни, пане», – сказала я, відчуваючи тепер повагу, а не жалість. «Не більше, ніж варто було б, пані. Я пішов би сам, якби міг. Але від мене тепер нема жодної користі, тож я віддав своїх хлопчиків і зовсім не шкодую про це». Він говорив так весело, виглядав настільки щирим, і, здавалося, був такий радий віддати все, що в нього було, що мені стало соромно за себе. Я віддала одну людину й занадто багато думаю про це, а він віддав чотирьох синів, не знаючи, що з ними станеться. Мої дівчата всі вдома, щоб утішити мене, а його останній син чекає на батька за багато миль, щоб, можливо, попрощатися з ним! В ту мить я відчула себе настільки багатою, такою щасливою, думаючи про своє благословення, що дала йому трохи грошей і подякувала від щирого серця за урок, який він мені дав.
– Розкажи ще історію, мама, з моральним духом, як ось ця. Мені подобається міркувати над ними, вони такі справжні й водночас захоплюючі, – сказала Джо після хвилинного мовчання.
Пані Марч посміхнулася й одразу почала нову оповідь, бо багато років розповідала історії цій маленькій аудиторії, тож знала, як їй догодити.
– Колись давно жили чотири дівчинки. У них всього вистачало – води, їжі, одягу, усіляких забавок, добрих друзів, батьки їх ніжно любили. Та все-таки це їх не задовольняло, – тут слухачки перекинулися хитрими поглядами та знову взялися старанно шити, а мати продовжила: – Ці дівчатка дуже хотіли бути хорошими, щодень вони приймали багато важливих та правильних рішень. Але надовго їх не вистачало, тож вони постійно говорили: «Якби тільки ми мали ось це…» або «Якби ми тільки могли зробити ось це…», зовсім забувши, скільки в них вже всього було. Тому вони запитали одну стареньку чаклунку, яке заклинання треба використати, щоб стати щасливими, і вона сказала: «Коли ви відчуваєте невдоволення, подумайте про те, що ви маєте, і будьте вдячні», – тут Джо швидко підняла очі, ніби збираючись заговорити, але передумала, зрозумівши, що історія ще не закінчена. – Дівчатка були дуже розумними, тому вони вирішили скористатися її порадою, і яким було їхнє здивування, коли відчули, наскільки їм стало добре. Одна з них зрозуміла, що гроші не можуть захистити будинок та сім’ю багатих людей від сорому, інша – що, хоч вона й була бідною, проте мала більше щастя – з її юністю, здоров’ям і хорошим настроєм, ніж якась примхлива жінка похилого віку, яка не могла насолоджуватися всіма зручностями, які мала, третя дівчинка зрозуміла, що допомагати служниці готувати обід – це складно й іноді неприємно, але ще важче просити милостині, щоб мати цей обід, четверта ж усвідомила, що навіть каблучки, схожі на серця, не так цінні, як хороша поведінка. Тож дівчата вирішили припинити скаржитися й насолоджуватися тим, що в них вже є, намагаючись не втратити свої скарби, а навпаки – примножити їх. Тож, я вважаю, що вони ніколи не розчаруються й не пошкодують, що дослухалися до поради старенької чаклунки.
– Ох, Мармі, це дуже хитро з твого боку – звернути наші власні історії проти нас і дати нам проповідь замість казки! – вигукнула Мег.
– Мені подобається така проповідь. Це те, про що говорив нам батько, – задумливо сказала Бет, встромляючи голки в подушечку Джо.
– Я не так сильно скаржуся, як інші, і тепер буду обережнішою, ніж будь-коли, бо отримала попередження на прикладі Сюзі, – сказала Емі.
– Нам потрібен був цей урок, і ми зважатимемо на нього. Якщо ми це зробимо, просто скажи нам, як це робила стара Хлоя у «Хатинці дядька Тома», щоб ми пам’ятали про те, чим благословив нас Бог і в чому наша користь, – додала Джо, яка, звісно, була так само захоплена
