Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

Він судомно перемикав канали під освітленою шкалою радіоприймача. Але намарно — жодних пояснень, жодних повідомлень про технічні перешкоди, жодної фонової музики. В ефірі не було жодної радіостанції.

Він знизав плечима, вчепився у кермо, всім тілом опершись на нього, як вершник наприкінці перегонів, і натиснув ногою на педаль газу. Невеличка ділянка шосе підстрибувала перед ним разом з миготінням фар. Поза межами цієї освітленої смуги простягалися лише прерії Айови.

Він не знав, чому слухав радіопрограму. А тепер не розумів, що змушує його тремтіти. Раптом він форкнув. Це пролунало, як незадоволене гарчання, адресоване чи то радіо, чи то цьому містові, чи небесам.

Він стежив за номерами автострад на поодиноких стовпах. Йому не потрібно було звірятися з мапою: за чотири дні вона відбилась у його мозку, наче мереживо ліній, витравлених кислотою. Він думав, що цього вони не зможуть у нього забрати; не зупинять його. Він почувався так, наче його хтось переслідує. Але позаду на цілі милі не було нічогісінько, крім двох червоних вогників позаду його автомобіля — двох сигналів небезпеки, що біжать у пітьмі прерій Айови.

Він перебував у дорозі вже чотири дні. Усе через обличчя чоловіка, який сидів на підвіконні, й обличчя людей, з якими він зіткнувся, вибігаючи з кімнати. Він крикнув їм, що не зумів домовитися з Ґолтом і їм це теж не вдасться, що Ґолт їх усіх знищить, якщо вони не знищать його.

— Диви, який ви розумник, професоре, — прохолодно відповів містер Томсон. — Ви так самозабутньо волали, що ненавидите його з усіма його бебехами, а як дійшло до діла, то зовсім не допомогли нам. Я не розумію, на чиєму ви боці. Якщо він не погодиться на поступки мирно, ми будемо змушені натиснути. Скажімо, взяти в заручники дорогих для нього людей. І ви в цьому переліку перший, професоре.

— Я? — скрикнув він, затремтівши від переляканого і відчайдушно-гіркого сміху. — Я? Але він проклинає мене найдужче у світі!

— А мені звідки знати? — відповів містер Томсон. — Я чув, ви колись були його вчителем. А ще не забувайте, що ви єдиний, з ким він погодився зустрітися.

Його мозок розплавився від страху. Він почувався так, немовби його незабаром роздушить між двох стін, що невблаганно наближаються: у нього не було шансів, якщо Ґолт відмовиться здатись, і ще менше шансів, якщо Ґолт приєднається до цих людей.

Саме тоді в його мозку почали виникати віддалені обриси грибоподібної структури посеред рівнин Айови.

Згодом усі образи почали зливатись у його мозку. «Проект Ікс», — подумав він, не розуміючи, чи вигляд цієї споруди, а чи феодального замку, що височіє над рівниною, сприяв його усвідомленню, якому часові й до якого світу він належить… «Я — Роберт Стадлер, і це моя власність, вона виникла завдяки моїм відкриттям; вони сказали, що саме я це винайшов… Я покажу їм!» — думав він, і сам не знав, ідеться про чоловіка з підвіконня чи про когось іншого, чи про всіх представників людства… Його хаотичні думки були схожі на тріски, що плавають у воді: взяти все під свій контроль…

Я покажу їм!.. Взяти все під свій контроль, керувати… Іншого способу жити на землі не існує…

Саме ці слова окреслювали план, що виник у його свідомості. Він відчував, що все решта і так зрозуміло — зрозуміло завдяки дикому почуттю, що завзято заперечувало будь-які пояснення. Він візьме під особистий контроль «Проект Ікс» і керуватиме частиною країни як своїм приватним феодальним володінням. Яким чином? На це питання відповідали його почуття: якось та й буде. Який мотив? Його мозок безперестанку повторював, що його мотивом був страх перед бандою містера Томсона, і що серед них йому більше не було безпечно; його план є вимушеною необхідністю. У глибині Стадлерової розплавленої свідомості крився ще один жах разом з окремими трісками слів.

І ці тріски були для нього єдиним дороговказом упродовж чотирьох днів і ночей, поки він їхав порожньою автострадою через занурену в хаос країну, поки вдавався до маніакальних хитрощів, щоб придбати бензин, поки викроював поодинокі години для тривожного сну в похмурих мотелях під вигаданими іменами…

«Я — Роберт Стадлер», — повторював він, як формулу всемогутності… «Захопити контроль», — думав він, проїжджаючи на швидкості безглузді світлофори, деренчливу сталь мосту Таґґарта через Міссісіпі та рештки спустошених ферм серед неозорих просторів Айови… «Я покажу їм, — думав він. — Нехай переслідують, цього разу їм мене не вдасться спинити…» Він думав так, коли його ніхто не переслідував, як ніхто не переслідував його і зараз, окрім світла задніх фар і мотивів, що потонули у його свідомості.

Він поглянув на мовчазне радіо і хмикнув. Цей звук був емоційним відповідником кулака, загрозливо показаного небу. «Саме я практичний, — думав він, — і я не маю вибору… Я не маю іншого вибору… Я покажу всім цим знахабнілим бандитам, які забули, що я — Роберт Стадлер… Усі вони загинуть, а я — ні!.. Я виживу!.. Я переможу!.. Я їм покажу!»

Ці слова нагадували йому острівці твердого ґрунту посеред моторошно-тихого болота. А зв’язки між ними лежали поховані на дні.

Якщо ці слова поєднати, з них можна сформувати речення: «Я покажу йому, що іншого способу життя на землі не існує!»

Розкидані вдалечині вогники були світлом у казармах, збудованих на території «Проекту Ікс», знаного тепер як Місто Гармонії. Під’їхавши ближче, він помітив, що там відбувається щось незвичне. Огорожу з колючого дроту було порвано, а жоден охоронець не зустрів його біля брами. Але в темряві, освітленій мерехтливим світлом ліхтариків, відбувалося щось надзвичайне: там стояли бронетранспортери, лунали накази, вилискували багнети. Його машину ніхто не зупинив. На розі одного з бараків він побачив нерухоме тіло солдата на землі.

П’яний, подумав він, точніше, захотів так думати, хоч і сам здивувався, що в цьому слід сумніватися.

Грибоподібна споруда височіла просто перед ним. Крізь вузькі щілини вікон пробивалося світло. Безформні труби, що стирчали з-під її бані, було скеровано в темряву країни. Коли він вийшов зі своєї машини, його перепинив солдат. Він був озброєний, але без головного убору, а форма здавалася занадто мішкуватою.

— Куди ти, хлопче? — запитав він.

— Геть з дороги! — презирливо наказав доктор Стадлер.

— Які в тебе тут справи?

— Я — доктор Роберт Стадлер.

— А я Джо Блоу. Я питаю, які в тебе тут справи? Ти з нових чи