Щиголь - Донна Тартт

Я опустив завісу. Я був переконаний: мені щось привиділось, насправді мені постійно щось ввижалося, адже так воно й буває, коли ти живеш у модерному місті й твоє життя складається з майже невидимих зернят жаху, нещасть, підстрибувань від автомобільних гудків, запахів диму, дзенькоту розбитого скла. А проте мені хотілося, щоб я був на сто відсотків упевненим, що став жертвою своєї уяви.

Усюди панувала мертва тиша. Вуличне світло крізь мереживні штори малювало на стінах якісь химерні візерунки. Я завжди знав, що було помилкою тримати картину в себе, та все ж таки її тримав. Тримання її в себе не могло призвести ні до чого доброго. Я не здобув від цього ані вигоди, ані втіхи. У Лас-Веґасі я принаймні міг милуватися нею, коли мені хотілося, коли я був хворий, або сонний, або сумний, рано-вранці або опівночі, восени, влітку, за похмурої чи сонячної погоди. Одна річ — дивитися на картину в музеї, але бачити її при всіх цих освітленнях, настроях, у всі сезони — це означало бачити її в тисячу різних способів; тримати ж її схованою в темряві — річ, створену зі світла, яка жила лише на світлі, — було такою помилкою, якої я навіть не міг пояснити. Більше навіть, ніж помилкою, — божевіллям.

На кухні я накидав льоду в склянку, пішов до буфету й налив собі горілки, повернувся до своєї кімнати, дістав айфон із кишені куртки, спершу автоматично набрав три перші цифри Джеромового пейджера, але потім скинув дзвінок і натомість набрав номер Барбурів.

Відповіла Етта.

— Тео, — сказала вона радісним голосом, чути було, як на кухні працює телевізор. — Ти телефонуєш до Кетрін?

Лише родина Кітсі та найближчі друзі називали її Кітсі, для всіх інших вона була Кетрін.

— Вона є?

— Вона буде після обіду. Я знаю, вона чекала, коли ти зателефонуєш.

— Гм… — Я не міг не відчути задоволення. — То ти скажеш їй, що я телефонував?

— Коли ти прийдеш до нас іще?

— Сподіваюся, що скоро. Платт удома?

— Ні, його теж немає. Я і йому скажу, що ти телефонував. Приходь до нас скоріше, гаразд?

Я вимкнув мобілку й сів на краєчок ліжка, п’ючи горілку. Було обнадійливо знати, що в разі потреби я зможу зателефонувати до Платта — не про картину, я не довіряв йому настільки, але про Ріва та проданий йому комод. Мені було тривожно, що Рів досі нічого про це не сказав.

Але — що він міг зробити? Чим більше я про це думав, тим більше мені здавалося, що Рів припустився великої помилки, пішовши в лобову атаку на мене. Який йому сенс заявляти на мене в поліцію через ті меблі? Чи він щось виграє, якщо мене заарештують, а картину знайдуть, адже тоді вона вислизне з його рук назавжди. Якщо він хоче здобути її, то йому нічого не залишається, як чекати, коли я приведу його до неї. Єдина перевага, яку я мав у цій історії для себе, — це те, що Рів не знав, де картина. Він міг найняти кого завгодно стежити за мною, та, допоки я триматимуся якнайдалі від сховища, він ніколи її не знайде.

Розділ X

Ідіот

I

— О, Тео! — сказала Кітсі якось по обіді в п’ятницю незадовго до Різдва, узявши одну з маминих смарагдових сережок і піднявши її до світла. Ми обідали у «Фреда», після того як цілий ранок ходили по «Тіффані», роздивляючись срібло й порцеляну. — Вони прекрасні! Ось тільки… — Її лобик спохмурнів.

— Що?

Була третя година. У ресторані все ще було багато людей і лунало багато базікання. Коли вона вийшла зателефонувати, я дістав сережки з кишені й поклав їх на скатертину.

— Я лиш подумала. — Вона зсунула брови, ніби дивилася на черевики, не певна, чи варто їх купувати. — Я хочу сказати — вони розкішні! Дякую тобі! Але чи будуть вони доречні? На церемонії?

— Сама вирішуй, — сказав я, потягшись до «Кривавої Мері» і зробивши великий ковток, щоб приховати подив і роздратування.

— Бо це смарагди. — Вона піднесла одну сережку до вуха, замислено скосивши погляд убік. — Я їх обожнюю! Але… — Вона знову підняла їх і подивилася, як вони заіскрилися в розсіяному сяйві над нашими головами, — смарагд насправді не мій камінь. Тобі хіба не здається, що вони занадто різкі? На білому тлі? І з моєю шкірою? Eau de Nil[145]! І мамі теж зелений колір не личить.

— Як хочеш.

— Ну ось, ти й розсердився.

— Ні, я не розсердився.

— Ні, ти розсердився! Я вразила твої почуття!

— Ні, я просто втомився.

— Схоже, настрій у тебе геть зіпсований.

— Облиш, Кітсі. Я втомився.

Ми доклали героїчних зусиль, шукаючи собі квартиру, неймовірно занудний процес, до якого ми підходили з добрим гумором, хоч від голих стін та порожніх кімнат, де блукали привиди інших людей, долітали (до мене) відлуння дитинства, від ящиків із речами, кухонних запахів і затінених спалень, що їх покинуло життя, але ще більше, ніж це, мене непокоїло якесь зловісне механічне гудіння, чутне (я був певен) лише для мене, яке ширилося від натужного дихання страху і яке брокери, чиї веселі голоси відбивалися від потертих поверхонь, ніяк не могли розвіяти.

І чому все так відбувалося? Адже не кожне оглянуте нами помешкання було покинуте через якусь трагедію, що мені ввижалася. Той факт, що я нюхом відчував розлучення, банкрутство, хворобу та смерть майже в кожному місці, був очевидною ілюзією — а крім того, якої шкоди могли завдати проблеми попередніх пожильців, реальні чи вигадані, Кітсі або мені?

— Не занепадай духом, — казав Гобі (він, як і я, був занадто чутливим до душ кімнат і об’єктів, до еманацій, які залишав по собі час). — Дивись на це як на роботу. Як на перебирання в ящику всілякого залізяччя. Ти знайдеш потрібну тобі деталь, якщо зціпиш зуби й шукатимеш до запаморочення.

І він мав рацію. Я завзято перебігав — як і вона, до речі, — від одного вільного будинку до іншого, зазираючи до ще довоєнних будівель, де блукали привиди самотніх бабусь-єврейок, і до скляних монстрів, де я ніколи не зміг би жити без відчуття, що через вулицю в мене націлені гвинтівки снайперів. Але ніхто й не вважав пошуки помешкання для