Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

Дивився на Булушкіно. З-під стайні хлопці виїжджали на поля. Череда корів прямувала берегом Золотушки до Козацької Галявини. А там, біля тої дороги, прощався з батьком, який ішов на фронт. Де він зараз? Здоровий, живий?..

Вже другий день поляки з Вовчого волочуться тайгою до Тулуна. Дарія дає часто коням відпочити. Сташек увесь час доглядає з Сєрком, годує його і поїть.

— Ще мені його до Польщі забереш, — жартує Дарія, але відразу долучається до жінок і вступає з ними у безустанну бабську балаканину.

Коли вчора затрималися ночувати в Осинівці, Дарія половину ночі проговорила з Гоноркою Ільницькою, сухої нитки на Нюрці та Бронеку Шушкевичу не залишили. Гонорка все не хотіла вірити, що того малюка Нюрка сплодила разом з «її» Бронеком.

— Матрацом я не була, а що знаю, те знаю: малюка Нюрці той ваш поляк змайстрував. Як тоді піднаймачем у неї квартирував, заки ваші на війну пішли.

— А то тобі ще бугай! Як він так міг? А тепер власного малюка в тайзі на призволяще залишив.

— Що ти, Гонорко, чоловіків не знаєш? Аби їх тільки допустити, а про решту хай потім у дурної баби голова болить...

У Тулуні Дарія завезла їх прямо під лісопильні бараки. Пані Корчинська зраділа, побачивши їх.

— Якраз своєчасно ви приїхали! Як треба, дорогі. А ми вже журилися з Сильвією, кого тут за вами послати, бо будь-який день перший транспорт у Польшу підготовлять.

— Їдемо у Польшу! Їдемо у Польшу! — верещали Тадек і малюки Ільницької і від радості підстрибували навколо воза.

Сташек гладив Сєрка. Кінь, немов намагався зрозуміти, що це їх прощання, тихенько іржав і шовковими губами хапав хлопця за рукав...

ільки весною 1946 року для польських засланців настав час повернення на батьківщину. Хоча сибірська тайга довга й широка, але навіть до її найбільш диких і віддалених кутків, де тільки були польські засланці, раніше чи пізніше, часто найнеправдоподібнішим випадком, доходили звістки, що почалася офіційна, організована репатріація в Польщу. Кожен із засланців, який хотів повернутися до Польщі й мав на це право, повинен був звернутися до найближчого НКВС, де його перевіряли і вписували у репатріаційний список. Той, хто дізнався про репатріацію, як тільки були сили, ні на що не дивився, кидав усе і у гарячковому поспіху, щоб встигнути вчасно, щоб його тільки не залишили в тайзі, власними силами проривався до транссибірської залізниці. А що від залізниці відділяло їх найчастіше сотні кілометрів через пущу і бездоріжжя тайги? Ну що ж, тих людей жорстока засланська доля вже давно не балувала...

Тої весни з усіх глухих закутків сибірської тайги прямували поляки до станційних селищ, міст і містечок. Від Омська, Томська, Новосибірська, Красноярська аж ген-ген далеко по Іркутськ над Байкалом, Улан-Уде, Читу, Бодайбо і ще далі, аж до китайського кордону і Владивостока над Тихим океаном, не було такої зупинки або залізничної станції, до яких тої весни не добрався хоч би тільки один польський засланець, якого вела надія на повернення до батьківщини.

У Тулуні в лісопильні, де знаходилося найбільше у цьому місті зборище польських засланців, було дуже тісно. Поляки, які прийшли сюди з тайги, після прибуття до незнаного міста, шукали серед співвітчизників якщо не короткочасного притулку, то хоча б тільки точної інформації: коли і як до тої Польщі. Тут довідувалися, що віднедавна працює в Тулуні спеціальна радянсько-польська спільна комісія в справах репатріації. Саме там слід улаштувати усі необхідні для повернення формальності.

Люди з Булушкіно не мали стосовно цього зайвих турбот. Усі сім’ї послали своїх чоловіків на війну. Що легко було підтвердити не лише «похоронками» або листами з фронту, але посвідченнями після відвідання тулунського військкомату. На цій підставі усіх без винятку вписали у тулунський репатріаційний список. Тепер залишилося їм тільки чекати на сигнал до від’їзду. На жаль, коли той виїзд настане, ніхто в Тулуні не міг їм сказати. У забитій кімнаті уповноваженого натовп репатріантів клубочився зранку до вечора. Навіть уночі люди кочували поблизу, щоб — борони, Боже — чогось пов’язаного з виїздом не проґавити.

— Не знаємо, люди, справді не знаємо! Це може бути вже завтра, а може тільки через тиждень. Або навіть ще пізніше. Транспорт, до якого наші тулунські вагони причеплять, лише починає організовуватись у Іркутську. Чекаємо на звістку з Іркутська. Кого вже закваліфікували, той встигне; транспорт — то не експрес, зо два дні в Тулуні постоїть. Зрештою перед самим виїздом і так кожен мусить у нас одержати спеціальне посвідчення, яке дасть йому право зайняти місце у вагоні.

Пані Корчинська, яка від часу експедиції до Іркутська включилася до діяльності Союзу Патріотів, поверталася цими днями з бюро повноваженого дуже пізно, надзвичайно втомлена, та ще й не завжди з радісними звістками... Віддавна також мешкала з Сильвією Краковською та її маленьким Павликом, сином росіянина, Пашка Сєдих, який загинув на фронті. Павлик ставився до паші Корчинської, як до своєї бабуні, а вона любила його, як онука. Того вечора Павлик як завжди не міг бабуні дочекатися. І тільки коли малюк заснув, Корчинська відважилася переказати похмуру для них усіх звістку:

— Тільки не хвилюйся, Сильвочко, але я мушу тобі сказати щось важливе. Наш уповноважений відкликав мене