Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— Боже! — вирвалося в Броні. — Тільки в такому натовпі видно, як ми тепер справді виглядаємо.

На пероні чекають порожні вагони. Ті самі, які Сташек вчора наглянув. Паровоза нема. Назовні огородженого перону кружляють енкаведистські пости, які пильнують, щоб хтось не записаний до транспорту не проліз до вагона зайцем. Бабуні Шайніній явно це не подобається, недовірливо бурмотить:

— Знов з тими штиками солдати біля нас лазять. Боже, борони, щоб їм часом щось у голову не прийшло і замість до Польщі...

Не закінчила, бо вантажівка раптово шарпнула і затрималася тільки у воротах. А те, що тут діялось, описати важко. Нетерплячий, сповнений емоції натовп засланців безустанно напирав до виходу. Люди сперечалися, щось вигукувати, кликали один одного, доказували свою рацію й права, проклинали й плакали. Відразу за воротами перевіряли документи, наявність у виїзному списку та ідентифікацію осіб.

— Ця вантажівка до вагона номер п’ять, — вирішив офіцер.

— Ну й слава тобі, Господи! — бабуня Шайніна зітхнула з полегшенням.

Вагони, у яких тепер розмішувалися, нічим не відрізнялися від тих, якими кілька років тому везли їх у Сибір. Такі самі двоповерхові нари з дощок, «буржуйка» — чавунна грубка — на середині та смердючий карболкою, нічим не прикритий отвір туалету в підлозі. І ще два відерця, потрібні в дорозі для води, гарячої їжі, вугілля або чого там ще хочеш.

Заселили всі вагони до обіду. Ворота на перон закрили. Солдати пильнували пліт. Людей перед воротами стало трохи менше, але все вертілося біля них, хотіли хоча б подивитися, як ті щасливці вже до Польщі виїжджають, а вони все ще чекають невпевнені у завтрашньому дні...

У вагонах також щораз більше втрачали терпець.

— Ну коли ми врешті зрушимо?

— Ще навіть нашого паровоза не видно.

— Делегат говорив, що до іркутського транспорту наші вагони причеплять і лише тоді зрушимо.

Дочекалися іркутського транспорту ще перед вечором. Люди товпилися у широко відкритих дверях, біля віконець: кожен хотів хоч трішки зиркнути на Тулун у момент від’їзду.

Сташек міцно тулив до себе молодшого брата і відступав від віконця. Стукіт буферів, один раз, другий, третій.

— Уже нас приєднали! — верещать хлопці, які спостерігали останні маневри паровоза. Паровоз реве. Один раз, другий. Для Сташека це характерне ревіння, якого так налякався, коли вперше почув його в Шепетівці, тепер здається йому голосом ангельської сурми. Шугають клуби пари, локомотив пробує кілька разів свої сили і транспорт зрушується!

Люди обнімаються, цілуються, сміються, плачуть, проклинають, голосно моляться і хвалять Бога... Сташек приглядається до натовпу біля воріт. Стоять там сумні, рідко хто прощається з від’їжджаючими помахом долоні, жінки труть очі, деякі чоловіки знімають з голови шапки-вушанки. А Сташек усе видивляється, видивляється. Є! Ольгерд Домбровський ховався за залізничною будкою і звідти проводжав поглядом від’їжджаючий до Польщі транспорт.

— Ольгерде! Ольгерде!.. — Сташек висунув голову з віконця вагона і верещав, як божевільний. Мабуть, почув його, бо раптом відстрибнув і зник за тою будкою. А паровоз із ревом набирав швидкості.

На трасі не затримувалися довго, тільки стільки, щоб причепити наступні вагони, які чекали на транспорт у Нижньоудінську, Алзамаї і Тайшеті. Тільки у Канську затримали їх на цілий день, де транспорт сформували остаточно і позначили транзитним номером ТП-2564.

— Прошу цей номер добре запам’ятати, бо як хтось на трасі десь дінеться, повинен негайно звернутися до коменданта станції, повідомити про номер свого транспорту і лише тоді має шанс догнати нас. Але раджу не загублюватися, бо всяке може бути із цим доганянням. А транспорт ні на кого чекати не буде.

Так людям з транспорту ТП-2564 представився в Канську його комендант, лейтенант НКВС, Борикін. Він і польський делегат від репатріаційної комісії, пан Гродецький, відповідати у цьому транспорті за все і мали відпровадити його аж до польського кордону. Борикін захотів, щоб у кожному вагоні був назначений комендант. У п’ятому не було стосовно цього проблеми, бо добровольцем зголосився Гічол.

Гічола звали Фелікс, але Юлька, його молоденька й гарненька дружина, називала його Фелюсь. Гічол був застарий, щоб його взяли на фронт, а їхав у першому транспорті, бо на фронті мав двох синів. Законна дружина Гічола померла ще в Калючому, а коли синів послали на фронт, старий Гічол зійшовся з Юлькою. Юлька також сама залишилася, бо всю її сім’ю захопив тиф, то жила собі з Гічолом і всіх мала на десь. Коли баби допікали їй старим до живого, огризалася їм нахабно:

— Вам аж так там свербить, що мені заздрите на мужика? Кілком собі повиляйте, а від мене відчепіться. Старий! Старий, але бадьорий. Дивіться на них, які монахині мені знайшлися.

У вагоні Юлька вела себе пристойно, але Гонорці Ільницькій не сподобалася від початку і на сам її вид сичала, мов змія:

— Мабуть, Бога нема на цьому світі і жодної справедливості, щоб така повія їхала собі до Польщі, а наша Сильвія чи хоча б така Розалька Домбровська з дітьми в Сибіру залишилися.

А вже зовсім Гонорка втратила всяку віру у Господа та людську справедливість, коли хтось приніс звістку, що у вагонах, приєднаних у Тайшеті,