Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
— Хто ви. Що тут робите?
— З радгоспу. Їдемо по сіно. Там на галявині наші скирти стоять.
— По сіно чи не по сіно, але далі не можу вас пустити: наказ є наказ! — солдат немов виправдовувався! Богатулін, мабуть, це відчув.
— Думаєш, я не знаю, що таке наказ? Недавно сам з фронту повернувся, дійшов аж до Берліна. Але худоба без сіна жити не може. А ти сам звідки? З села, з міста?
— З села, а що?
— Ну то знаєш, як то без сіна. Довго ще тут будете?
— Нічліг був... Мабуть, невдовзі зрушимо.
— А як не зрушите? Може, покликати старшого?
— Зміна ось, ось. Зараз, мабуть, прийде...
— Закуриш?
— Що ти! Мені з вами навіть говорити не можна.
— То залиш собі на потім. Адже розуміюсь на цьому... В’язні?
— Японці, воєнні в’язні, як так вже дуже хочеш знати...
— Японці? А звідки тут японці?
— Що ти такий, чоловіче, цікавий? Кажу вам, повертайте! Далі не можна! — конвоїр почав раптом голосно кричати, мабуть, щоб його чула зміна, що саме наближувалася.
Ні розводящий пости, ні командир конвою не дозволили їм наблизитись до галявини. Вивели коней за лісову гущавину і вирішили чекати: адже не можуть повертатися без сіна. Хлопцями аж вертіло, щоб отих японців побачити. Вблагали Богатуліна, щоб дозволив їм видертися на скелястий схил ущелини, звідки сподівалися глянути на в’язничне таборище.
— Тільки уважно, не лізьте конвоїрам у вічі, бо такому в людину вистрілити, то стільки, що плюнути, — остерігав Богатулін, який залишився біля коней.
Причаїлися між сніговими ялиновими наморозями й дивились. Японців було близько сотні. Невисокі на зріст, кремезні та смуглошкірі. Носили мундири піщано-оливкового кольору. Шапки клаповухі, з довгими козирками, подібні до червоноармійських «будьоновок». Взуті були в черевики, з обмотками до колін на пемзових штанах. Збиралися саме у штрафних чергах перед двома котлами. Підставляли куховарові баклаги. Казани парували. Японці спішно відходили від казана і відразу підставляли баклаги до рота.
— Збираються, мабуть... — засичав якийсь із хлопців. І справді. Конвоїри сідлали вкритих інеєм коней. Полонені чистили снігом засмалені казани. Залунали різкі свистки, вигукування конвоїрів, і японці почали ставати у трикутну колону.
— Дивіться, хлопці! Що ті перчені самураї там тягнуть? Колоди якісь чи що?
Справді: із-за скирти сіна виходило по двоє японців, і кожна така пара несла на плечах, один спереду, а другий ззаду, щось, що нагадувало коротку колоду. Хлопці нарахували сім пар таких носіїв. Але коли почали приглядатися до них уважніше, побачили, що це замерзлі японські трупи.
Спереду колони, що вирушала в дорогу, — двоє конвоїрів на конях. Далі кілька запряжених саней, завантажених казанами і ще чимось. За саньми трикутна колона японців. Наприкінці носильники з трупами і кінні конвоїри з завершальної варти.
Весна прийшла швидка, тепла і сонячна. Швидше також вийшли з плугами на радгоспні поля. Астаф’єв навіть слухати не хотів, щоб поляків випустити з радгоспу до закінчення весняних робіт.
— Змилуйтесь, люди добрі, допоможіть нам ще трохи; адже весна цілий рік кормить. Куди так поспішаєте? Ніхто ще про вас не нагадує, жодного знаку не подає. В разі чого, перший знатиму. Що ви, якісь цигани, що так по світі без потреби хочете волочитися?
Така була правда і то дуже неприємна: справді, про поляків з Булушкіно все ніхто не згадував. Далека і така довгождана Польща мовчала, мов зачарована. Навіть листів від своїх уже давно не одержували.
Закінчили ту посівну. Але відразу після цього почали збиратися до виїзду. Астаф’єв, людина добра й вибачлива, звільнив їх всіх з роботи, виписав на від’їзд по додатковій буханці хліба, виплатив з каси заробіток.
— Ой, влетить мені через вас, влетить, що без наказу начальства випустив вас з радгоспу. Але нічого не вдієш, совість не дозволяє мені вас тут довше затримувати. Щасливої дороги, і погано нас у тій своїй Польщі не згадуйте.
Перед канцелярією, звідки вийшли, прийшли попрощатися майже всі булушкінські баби. І майже кожна їм щось у дорогу принесла: та пару млинців, та варене яйце, інша шматок хліба.
— Щасливої дороги!
— Що було, то було, але погано нас не згадуйте.
— Що свої краї, то свої.
