Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
Вагони на трасі між Тулуном і Канськом чіпляли спішно, далеко ззаду, деякі вночі, отже важко було зорієнтуватися, хто в них і звідки їде, чи нема там когось із знайомих. Тому ледве об’явили, що транспорт у Канську простоїть майже цілий день, люди висипалися на перон з надією на зустріч із земляками. Вздовж довгого транспорту клубочився натовп. Люди лазили з кінця в кінець, розглядалися, голосно викрикували назви місцевостей, а часом прізвища:
— Є тут, може, хтось із Копичинців?
— ...зі Скалата?
— ...Гусятина?
— ...Яремчи?
— ...Коломиї?
— ...Заліщиків?
— ...Борщова?
— ...Городенки?
— ...Бучача?
— ...Товстого?
— ...Якубівки?
— ...Ворволинців?
— ...Червоного Яру?
З Товстого відізвалася пані Дерень. З Ворволинців пані Гібалова, сусідка Долинів з Колонії. Поверталася до Польщі з двома дітьми: Гібала загинув під Леніно. А із Червоного Яру не відізвався ніхто. Сташек спробував інакше: вишукував людей з Калючого, Каєна, з Шиткіно. З вагона вихилилася жінка:
— Ми з Каєна, хто тут питав?
Сташек аж підстрибнув від радості.
— То я, Сташек! Пані Земнякова, не пізнаєте мене?
— Звідки ж я могла тебе сподіватися. Але ж ти, Стасю, виріс! Здісю! Едеку, вигляньте тільки, подивіться, хто сюди до нас прийшов.
Здіська стала у дверях вагона.
— Сташек? Сташек! — зістрибнула до нього, обняла і завертілася з ним, як вертуха. Тільки через хвилину немов дещо знітилася, почервоніла. — В якому вагоні їдеш?
— У п’ятому.
— Стасю! Залазь сюди до нас на хвилинку, розкажеш, що там у вас чути...
А в цьому вагоні одні знайомі, люди з Каєна, з Червоного Яру. Були там Станіші, Куриляки, Малиновські, Зонтки, Томашки, Дудові, Ніські, Зельки, Чарнецькі, Чуляки, Нємчики... Люди, з якими було прожито геєну вивезення, пекло Сибіру, Калюче і Пойму, Бірюсу і Каєн. Боже! Як мало їх поверталося до Польщі. Де решта, де погубилися? Багато, багато, особливо старих, жінок і дітей, спить вічним сном на загублених у тайзі, засланських, забутих Богом і людьми кладовищах. Багато, в основному мужчин, батьків, синів і братів, загинуло на війні, на яку вирвалися з Сибіру з Андерсом, а потім з Берлінгом, усвідомлюючи, що без жертвування життям не лише для їхніх сімей повернення з заслання, а й Польщі, може не бути...
Хаотично перегукувалися розповідями й запитаннями, радістю і раптовим сумом. Поплакувала добра пані Земнякова, чоловік якої, батько Здіськи і Едека, загинув на фронті. Загинули два брати Куриляки, Ян і Станіслав, батько Люсі й Тадека. Вбито на війні двох Шайнів, Станітів, Малиновського, Сташека Коня, Баліка, всіх одним подихом не порахуєш. А про скількох з тієї війни ніякої звістки, так само як про Сташекового батька?
Сташек повертав до свого вагона приголомшений цим усім, але й втішений. Тішився, що віднайшов Здіську, своїх друзів з мандрівок до тайги, над Пойму і Бірюсу: Едека, Тадека Куриляка, Геньку Станіша...
Транспорту часом давати довгу вільну дорогу і затримувався лише, коли треба було замінити паровоз, набрати води і завантажити вугілля у тендер. Іншим разом знов зштовхували його на залізничну вітку і ніколи не було відомо, як довго на ній простоїть: годину, цілий день чи навіть цілу добу. Окремо враховувалися заплановані стоянки, під час яких людей з транспорту ТП-2564 постачали харчами або відправляли у баню. Коли люди у транспорті вже по-справжньому усвідомили, що справді повертаються в Польшу, почали задумуватися над тим, що ж їх там чекає:
— Цікаво, приїдемо до польського кордону, ну й що далі? Що з нами зроблять, куди нас повезуть?
— Як це куди? Що це я в Польщі свого дому, хазяйства не маю? Повернуся до Якубівки, бо там усе моє.
— Бабусю, до якої знов Якубівки? Чи ви не знаєте, що після тої війни Совєти ціле наше Поділля забрали? Тераспіль, Заліщики, Львів, ваша Якубівка, Товсте, Червоний Яр, все їм тепер попало. Нема там уже, бабусю, нашої Польщі, вашого дому нема.
Бабуня Шайніна спочатку довго не могла в це повірити і не погодилася з цим ніколи.
— Що ви мені тут дурниці вибовтуєте? Як то нема там уже Польщі? Адже Польща завжди там була. Ну то ніби куди нас везуть?
— У Польщу, бабуню, у Польщу. Тільки, що не до тої колишньої над Дністром, але до тої нової, над Одером... На нові землі, які наші у німців після тої війни відібрали.
— Що це я якесь дерево чи що, щоб мене так з місця на місце пересаджувати? А що з моїм домом, що з полем?
Бабуня Шайніна не могла цього всього зрозуміти. І не тільки вона. Правду кажучи, ніхто з тих, хто повертався,
