Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
Увесь час вона не спадала з думки, як допомогти б йому, І все хотіла звернути на це розмову. Але Мартін перший порушив цю тему.
— Чи не можете ви мені дати поради в одній справі? — вів він, і, коли вона охоче згодилась, серце йому аж ледь не вискочило. — Пам’ятаєте, минулого разу я казав, що по можу говорити про книжки, бо нічого в них не розумію. Ну, то я багато думав про це. Часто ходив до бібліотеки, але більшість книжок, що я там брав, мені під силу. Може, краще було б узятися за науку з самого початку. Я ніколи не мав змоги вчитися. Змалку довелося тяжко працювати, а от тепер пішов до бібліотеки і зовсім іншими очима став дивитися на книжки, побачив багато нових і зрозумів, що досі читав не те, що треба. Бачте, книжки, які потрапляють на ферми чи на судно, то щось геть інше, аніж ті, що у вашому домі. А я ж тільки до них і звик. І все-таки — тільки не подумайте, що це нахвалки, — я не такий, як ті, з ким був я токмився. Не те щоб я був кращий за матросів чи там ковбоїв — бо я був і ковбоєм один час, — але я завжди любив книжки, читав усе, що траплялось, і… ну… та й взагалі я, здається, думаю інакше, ніж більшість їх…
— А тепер, отже, що я маю на думці. Я ніколи не бував у таких домах, як ваш. Коли тиждень тому я побачив усе це — вас, вашу матір, ваших братів, геть усе, — мені воно дуже сподобалось. Я чув і часом читав про таке, а коли побував у вас, побачив, що книжки казали правду. Мені це якось припало до душі,— ось що я хочу сказати. І мені захотілося всього цього, і тепер теж хочеться. Я хочу дихати таким повітрям, як у вашому домі, де повно книжок, картин, красивих речей, де люди розмовляють лагідно, де самі вони чисті, як і їхні думки. Повітря, яким я дихав досі, відгонило їжею, платнею за помешкання, лайкою, пияцтвом. Пам’ятаєте, як ви пішли на зустріч своїй матері, щоб поцілувати її? Це найкраще, що я побачив за ціле життя. А бачив я багато дечого, — далеко більше за багатьох із тих, хто був зі мною. Я люблю спостерігати, і я хочу бачити більше, тільки тепер я хочу бачити по-новому.
— Але щось я ніяк не почну про головне. Отже, так: я хочу створити собі таке життя, яким живуть у цьому домі. Шиття — то щось більше, аніж лише надудлюватися, тяжко гарувати та блукати по світу. Тільки от як цього домогтися? З чого починати? Я ладен власним горбом оплатить дорогу до цього нового світу, бо треба вам знати, що як до роботи, то я пережену хоч кого. Раз уже почну, то працюватиму вдень і вночі. Вам, мабуть, смішно, що я питаю вас про це? Я знаю, до вас мені не слід було б звернутися, а я більше не маю з ким порадитись… от хіба з Артуром. Може, його й треба було спитати. Якби я був…
Голос у нього зірвався. Від його твердого наміру не лишилось і сліду, коли раптом набігла страшна думка, що йому треба було про все це запитати Артура і що він показав себе дурником. Рут відповіла не одразу. Вона занадто поринула в міркування, як погодити його плутану мову й простоту думки з тим, що вона бачила в нього на обличчі. Ні в чиїх очах ніколи вона не бачила такої непохитної сили. Перед нею був чоловік, спроможний здійснити й хто зна що, хоч це якось не в’язалося з безпорадністю його думок. Та й те ще — її власний розум був такий жвавий і складний, що вона не вміла по-справжньому оцінити простоти. А проте вона відчувала силу навіть у наосліпних зусиллях його мозку. Цей юнак здавався їй велетнем, що пружився, намагаючись зірвати з себе пута. Коли вона врешті заговорила, на обличчі в неї світилося співчуття.
— Ви самі знаєте, чого вам бракує, — сказала вона, — Нам потрібно освіти. Спершу початкова школа, тоді середня, а далі університет.
Але на це треба гроші,— зауважив він.
— Ай правда — я про це не подумала, — відказала вона. — Але, може, у вас є родичі, що допомогли б вам?
Він похитав головою.
— Батько й мати померли. Є дві сестри, — одна одружена, а друга, певно, незабаром теж одружиться. Є кілька братів — я молодший — але вони ніколи один одному не допомагали. Просто розбрелися по світу, дбаючи кожен про себе. Старший помер в Індії. Двоє тепер у Південній Африці, ще один плаває на китобійному судні, в останній, акробат, — мандрує з цирком. І я такий самий, як попи. Сам заробляю на себе з одинадцяти років, відколи мати померла. Вчитись мені, либонь, доведеться самотужки. От аби тільки знав, з чого починати.
— Я гадаю, що насамперед вам треба взятися до граматики. Ви говорите… — вона хотіла сказати «жахливо», але стрималася, — не зовсім правильно!
Обличчя в нього спалахнуло й укрилося потом.
— Я знаю, що часто пускаю такі слівця, що ви не розумієте. Але я тільки їх і вмію… казати. У мене є чимало й інших слів, з книжок, але я не певен, як їх вимовляти, тож і не вживаю.
— Річ не в тім, які слова ви кажете, а в тім, як ви їх скажете. Можу я з вами бути одверта? Я б не хотіла вас обранити.
— Але ж ні, ні! — вигукнув він, благословляючи в душі і і добрість. — Випалюйте. Треба ж мені знати! І краще вже почути це від вас, ніж від кого іншого.
— Ну, так от — ваша мова занадто бідна й проста. Нам треба попрацювати над своїм словником. А починати треба з граматики. Я вам зараз принесу й покажу, як нею користуватись.
Коли вона підвелася, йому пригадалась одна порада з книжок про пристойне поводження в товаристві, і він теж незграбно підвівся зі свого місця, але одразу занепокоївся, щоб Рут не подумала, що він збирається вже йти.
— До речі, містере Ідене, — спитала вона вже від дверей, — що таке «надудлюватись»? Я це слово почула під вас.
— Надудлюватись? — засміявся він. — Це значить напиватися віскі або пива, словом, такого, від
