Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк

Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
скидав його з себе. Просто дзьобав далі зерно, не звертаючи на голуба уваги.

— Це ніякий не жаль, — сказав Равік.

— А що ж?

Голуб нарешті здався. Він зіскочив з широкої спини какаду й заходився чистити пір’я. Какаду байдуже задер хвоста й випорожнився.

— Випиймо тепер доброго старого арманьяка, — мовив Равік. — Це буде найкраща відповідь. Повірте мені, не такий я страшенний людинолюб. Скільки вечорів я просиджую де-небудь сам-один. По-вашому, це дуже приємно?

— Ні, але з мене погане товариство. Це ще гірше.

— Я відвик шукати товариства. А ось і ваш арманьяк! Салют!

— Салют!

Равік поставив на стіл чарку.

— А тепер тікаймо з цього звіринця. Мабуть, вам не хочеться ще повертатись до готелю?

Джоан Маду похитала головою.

— Гаразд, то підемо далі. В «Шехерезаду». Там вип’ємо. Видно, нам обом треба ще випити, і ви заразом побачите, що там робиться.

Була десь третя година ночі. Вони стояли перед готелем «Мілан».

— Ви досить випили? — спитав Равік.

Джоан Маду завагалася.

— У «Шехерезаді» мені здавалося, що досить. А тепер, коли я побачила ці двері… наче замало.

— На це є рада. Мабуть, у готелі щось знайдеться. А як ні, то підемо в шинок і купимо пляшку. Ходімо.

Джоан глянула на нього. Потім на двері.

— Добре, — зважилась вона, проте не рушила з місця. — Підійматися нагору… В порожню кімнату…

— Я вас проведу. І ми прихопимо пляшку.

Портьє прокинувся.

— У вас є щось випити? — спитав його Равік.

— Може, коктейль із шампанським? — відразу діловито запропонував портьє, хоч іще позіхав спросоння.

— Дякую. Щось міцніше. Пляшку коньяку.

— «Курвуазьє», «мартель», «енессі», «біскюї дюбоп-с»?

— «Курвуазьє».

— Гаразд, мсьє. Зараз відкоркую і принесу вам.

Вони піднялися нагору.

— Ключ у вас? — спитав Равік у Джоан.

— Кімната незамкнена.

— Якщо будете залишати кімнату незамкненою, можуть украсти гроші й папери.

— Їх можна вкрасти і з замкненої кімнати.

— Це правда… з такими замками. А все-таки з замкненої важче.

— Мабуть, так. Але я не люблю повертатися сама з вулиці, шукати ключа й відмикати порожню кімнату… наче відкриваєш могилу. Досить уже того, що заходиш туди, де тебе ніщо не жде, крім кількох валіз.

— Ніде тебе ніщо не жде, — сказав Равік. — Треба завжди все приносити з собою.

— Можливо. Але тоді є хоч якась жалюгідна ілюзія. А тут і її немає…

Джоан кинула на ліжко плащ та берет і подивилася на Равіка. Її великі ясні очі на блідому обличчі ніби застигли в гнівному розпачі. Вона постояла так хвилину, тоді засунула руки в кишені жакета й почала сягнистим кроком ходити з кутка в куток по маленькій кімнаті, пружно обертаючись, коли доходила до кінця. Равік уважно приглядався до неї. В ній раптом з’явилась сила й рвучка грація, і кімната стала ніби затісна для неї.

У двері постукали. Портьє приніс коньяк.

— Може, ви хочете щось попоїсти? Холодна курка, сендвічі…

— Шкода гаяти час, голубе. — Равік заплатив за питво й випровадив портьє. Тоді налив чарки. — Ось. Це і примітивно, й по-варварському, але в скрутних випадках примітивне найкраще. Вишуканість добра в спокійні часи. Випийте.

— А потім?

— Потім іще вип’єте.

— Я пробувала. Не помагає. Недобре впиватися, коли ти сама.

— Треба як слід сп’яніти. Тоді поможе.

Равік сів на вузеньку хистку канапу, що стояла під прямим кутом до ліжка. Першого разу він її не помітив.

— Вона тут була, коли ви вселялися? — спитав він.

Джоан похитала головою.

— Я попросила, щоб її поставили. Не хотіла спати на ліжку. Мені здавалося, що нема глузду. Розстеляти його, роздягатися і таке інше. Навіщо? Вранці і вдень я ще якось трималась. А вночі…

— Вам потрібна якась робота. — Равік закурив сигарету. — Шкода, що ми не застали Морозова. Я не знав, що сьогодні в нього вільний день. Підіть туди завтра ввечері. Десь о дев’ятій. Він щось знайде для вас. Хоч би роботу на кухні. Тоді ви працюватимете вночі. Ви ж цього хочете?

— Так. — Джоан Маду перестала сновигати по кімнаті, випила чарку й сіла на ліжко. — Я щоночі вештаюсь по місту. Поки ходиш, то трохи краще. А коли сядеш і стеля падає тобі на голову…

— Аз вами нічого не сталося на вулиці? Ніхто вас не обікрав?

— Ні. Мабуть, видно, що в мене багато не вкрадеш. — Вона наставила Равікові порожню чарку. — А інше… мені часто хотілося, щоб хтось озвався до мене. Аби тільки не відчувати себе нічим, автоматом, що йде, і більше нічого! Аби на мене хоч глянули чиїсь очі… очі, а не камені! Аби тільки не ходити, немов тебе відцурався весь світ! Ніби на якійсь чужій планеті! — Джоан відгорнула назад волосся і взяла в Равіка повну чарку. — Не знаю, чого я розповідаю все це. І не хочу, а розповідаю. Може, тому, що всі ці дні я була німа. Може, тому, що сьогодні ввечері вперше… — Вона затнулася. — Не слухайте мене.

— Я п’ю, — сказав Равік. — Говоріть що хочете. Тепер ніч. Ніхто вас не чує. Я слухаю самого себе. Вранці все забудеться.

Він відхилився на спинку канапи. Десь у будинку шуміла сода, щось потріскувало в батареї опалення. У вікно й досі стукотів м’якими пальцями дощ.

— Коли потім повертаєшся й гасиш світло… і темрява огортає тебе, наче маска з хлороформом… тоді знов умикаєш світло і втуплюєшся… втуплюєшся…

Я вже сп’янів, подумав Равік. Сьогодні швидше, ніж звичайно. Може, через це тьмяне світло? Чи через усе разом? Але це вже не та блякла, непомітна жінка. А якась інакша. Раптом з’явились очі. І обличчя. Щось дивиться на мене. Мабуть, тіні. Це її освітлюють ніжні спалахи полум’я в моєму мозкові. Перші відблиски сп’яніння.

Він не слухав, що казала Джоан Маду. Він усе те знав і більше не хотів знати. Самітність — одвічний рефрен життя. Вона не гірша й не краща, ніж чимало іншого. Про неї тільки надто багато говорять. Людина самітна завжди й ніколи не самітна. Раптом десь в імлі зазвучала скрипка. Парк на пагорбах Будапешта, задушливі пахощі каштанів. Вітерець. І, немов молоді сови, на плечах повсідалися мрії, з очима, що світяться в присмерку. Ніч, що ніяк не стає ніччю. Пора, коли всі жінки вродливі. Вечір розгорнув брунатні крила, наче велетенський нічний метелик.

Равік підвів очі.

— Дякую, — мовила Джоан Маду.

— За що?

— За те, що ви дали мені вибалакатись, не слухаючи моїх слів. Я наче трохи ожила. Мені треба було вибалакатись.

Равік кивнув головою. Він помітив, що її чарка знов порожня.

— Гаразд, — сказав він. — Я залишу вам пляшку.

Він підвівся. Кімната. Жінка. Більше нічого.

Відгуки про книгу Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: