Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк

— Бо аж тепер вона по-справжньому самітна. Досі в неї був чоловік, навіть тоді, коли вже помер. Він був на землі. А тепер він під землею… зник, більше його немає. Оце, — Морозов показав на мадонну, — не подяка, а благання допомогти.

— Яз нею спав, не знаючи, що в неї сталося, — сказав Равік. — І хочу забути про це.

— Дурниці! Ніщо так мало не важить на світі, як це, коли немає кохання. Одна моя знайома казала, що їй легше переспати з чоловіком, ніж назвати його на ім’я. — Морозов нахилився вперед. На його великій лисій голові відбивалося світло. — Ось що я тобі скажу, Равіку: ми повинні бути добрими, якщо можемо і поки можемо, — адже нам у житті доведеться ще заподіяти кілька так званих злочинів. Принаймні мені. Та й тобі, мабуть, теж.

— Так.

Морозов обхопив рукою горщик із миршавою пальмою. Вона ледь захиталася.

— Жити — означає жити для інших. Ми живимося одні від одних. Нехай хоч час від часу жевріє іскорка доброти, не треба її гасити. Доброта додає людині сили, коли жити важко.

— Гаразд. Я завтра навідаюся до неї.

— Чудово, — втішився Морозов. — Цього я й хотів від тебе. І годі про це. Хто грає білими?

V

Господар готелю відразу впізнав Равіка.

— Дама у своєму номері,— сказав він.

— Може, ви зателефонуєте й попередите її?

— У кімнаті нема телефону. Можете спокійно піднятися нагору.

— Який номер?

— Двадцять сьомий.

— Я геть забув її ім’я. Як її звати?

Господар анітрохи не здивувався.

— Маду, — сказав він і додав: — Джоан Маду. Думаю, що це не справжнє її ім’я. Мабуть, сценічне.

— Чому сценічне?

— Бо вона записалася актрисою, коли в’їздила. І звучить як сценічне, правда?

— Не знаю. Я був знайомий з актором, що звався Густавом Шмідтом. А справжнє його ім’я було Александер Марія граф фон Цамбана. Густав Шмідт — сценічне ім’я, хоч звучить воно зовсім не по-сценічному, правда?

Господар не здавався.

— У наш час багато чого трапляється, — мовив він.

— Не так уже й багато. Зверніться до історії і побачите, що ми живемо в порівняно спокійні часи.

— Дякую, з мене досить і цього.

— З мене також. Але треба шукати розради, де тільки можна. То, кажете, двадцять сьомий номер?

— Так, пане.

Равік постукав. Ніхто не відповів. Він постукав ще раз і почув невиразну відповідь. Відчинивши двері, він побачив жінку, що сиділа на ліжку під стіною. Вона поволі підвела очі. Вбрана вона була в той самий синій костюм, у якому Равік побачив її вперше. Вона не здавалася б такою самітною, якби лежала непричесана, в халаті. Але вона вдяглася, невідомо для кого й навіщо, просто за звичкою, яка тепер не мала ніякого сенсу. В ній було щось таке жалюгідне, що в Равіка стислося серце. Це йому було знайоме — він бачив сотні людей, емігрантів, закинутих на чужу чужину, вони сиділи так само, маленькі острівці непевного існування, сиділи, не знаючи, куди їм поткнутися, і тільки звичка підтримувала в них життя.

Равік зачинив за собою двері.

— Сподіваюсь, я вам не перешкодив? — спитав він і зразу похопився, що сказав дурницю. Що могло цій жінці перешкодити? Такого вже не було на світі.

Він поклав капелюха на стілець і спитав:

— Ви все владнали?

— Так. Клопоту було небагато.

— Не виникло ніяких труднощів?

— Ні.

Равік сів у єдине в кімнаті крісло. Зарипіли пружини, і він відчув, що одна з них зламана.

— Ви десь зібралися йти? — спитав він.

— Так. Не зараз… пізніше. Нікуди… Просто так. Що ж мені ще робити?

— Нічого. Спершу так і буває. Кілька днів. У вас немає знайомих у Парижі?

— Немає.

— Нікого?

Жінка втомлено підвела голову.

— Нікого… крім вас, господаря готелю, офіціанта й покоївки. — Вона всміхнулася. — Не дуже багато, правда?

— Так. Небагато. А пан… — Равік спробував пригадати прізвище небіжчика, але не зміг.

— Ні,— сказала жінка, — Рашинський теж не мав тут знайомих. Або я їх не встигла побачити. Він відразу захворів, коли ми приїхали.

Равік не збирався довго сидіти тут. Але, побачивши, в якому вона стані, передумав.

— Ви вже вечеряли?

— Ні. Та я й не голодна.

— А взагалі ви сьогодні щось їли?

— Так. В обід. Удень простіше. А ввечері…

Равік озирнувся. Від маленької голої кімнати віяло осінню і безнадією.

— Вам треба кудись вийти звідси. Ходімо, підемо разом.

Він сподівався, що жінка відмовиться. Здавалося, вона так збайдужіла до всього, що вже ні на що не зважиться. Але жінка відразу підвелась і взяла дощовик.

— У дощовику ви змерзнете, — сказав Равік. — Він надто тонкий. У вас немає чогось теплішого? Надворі холодно.

— Удень ішов дощ…

— І тепер іде. Але холодно. Ви не могли б щось піддягти? Вовняний плащ або хоч светр?

— В мене є светр.

Жінка підійшла до більшої валізи. Равік побачив, що майже нічого ще не розпаковано. Вона витягла чорного светра і, скинувши жакет, надягла його. В неї були рівні, гарні плечі. Потім узяла берет, надягла на светра жакет і аж тоді дощовик.

— Так краще?

— Багато краще.

Вони зійшли сходами вниз. Господаря там уже не було. Замість нього біля дошки з ключами сидів портьє і розкладав листи. Від нього тхнуло часником. Поряд непорушно сиділа плямиста кицька й дивилася на нього.

— Вам і досі не хочеться їсти? — спитав Равік надворі.

— Не знаю. Хіба що трішки.

Равік підкликав таксі.

— Добре. То поїдемо в «Бельорор». Візьмемо саму перекуску.

У «Бельорор» виявилось мало відвідувачів. Було вже надто пізно. Вони вибрали столик на другому поверсі у вузенькій залі з низькою стелею. Крім них, коло вікна якась пара їла сир, а неподалік худий чоловік сидів біля цілої гори устриць. З'явився офіціант. Він критичним оком оглянув картату скатерку й вирішив її поміняти на чисту.

— Дві чарки горілки, холодної,— сказав Равік. — Ми вип’ємо, а тоді візьмемось до перекусок, — пояснив він жінці.— Думаю, для вас так буде найкраще. Цей ресторан відомий своїми hors d’oeuvres[3]. Тут, мабуть, більше нічого й немає. В кожному разі, сюди тільки задля них і приходять, їх тут безліч, гарячих і холодних, і всі дуже смачні. Зараз покуштуємо.

Офіціант приніс горілку й наготовив записник.

— Графин vin rosé[4],— сказав Равік. — Ви маєте «анжу»?

— «Анжу» розливне, рожеве, дуже добре, мсьє.

— Великий графин у кризі. І перекуски.

Офіціант пішов. У дверях він мало не стукнувся лобом із жінкою в червоному капелюшку з перами, яка швидко підіймалася сходами. Вона відштовхнула його