Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович

— І ви наміряєтесь, закінчивши університет, практикувати? — спитав Дизма.

— Авжеж.

— Ми будемо твоїми пацієнтами, — засміялася пані Ніна.

— Ти будеш, — відповіла Кася, — а пан Дизма — ні.

— Ви жорстокі. А якби я захворів і поблизу не було лікаря?..

— Ви не так мене зрозуміли. Я буду лікарем по жіночих хворобах.

— Он що! Шкода. Мене мучить ревматизм, а це, надісь, хвороба чоловіча.

— Хтозна, це залежить од того, як ви захворіли, — зауважила Ніна.

— На війні, — кинув Дизма.

— Ви були офіцером?

— Ні, звичайним рядовим.

— Це славно, — мовила Ніна. — Багато видатних людей носило в той час сірі солдатські мундири.

— Мундири були зелені, — спростував Дизма.

— Звичайно, колір надії, це ви дуже тонко зазначили. Вас, либонь, поранило?

— Ні. Війна зоставила мені на згадку тільки ревматизм.

— Ну, і, певно, ордени? — поцікавилась Ніна.

У Никодима не було ніяких нагород, але він збрехав:

— Virtuti Militari[4]. І ще підвищення. Я мало не став генералом.

— Як?

— Мені надали звання єфрейтора, і я неодмінно дослужився б до генерала, якби акурат тоді не кінчилась війна.

— Однак, я бачу, у вас лишилися приємні спомини про неї.

— То був найкращий період мого життя, — щиро мовив Никодим.

— Я розумію вас. Хоч сама як жінка не могла б почувати себе щасливою серед конаючих і поранених, але розумію, що справжній мужчина знаходить на війні середовище, котре збуджує найбільш чоловічі інстинкти. Братерство, боротьба…

Дизма всміхнувся. Зринули в пам’яті казарми телеграфного батальйону, кури, яких держав сержант, тепла кава і монотонні, довгі дні байдикування…

— Так, інстинкти дикого звіра, — потвердив він.

— Моя люба, — звернулася пані Ніна до Касі, немовби провадячи перервану розмову, — все-таки ти повинна визнати, що в цьому є чарівність, яка впливає дуже сильно, тим паче на жінок.

Дівчина здвигнула плечима.

— Не на всіх.

— Взагалі, — прорік Никодим, — жінки воліють грубу силу, аніж слинтяйство.

— Не рекламуйте себе, — засміялася Ніна.

Побалакали ще кілька хвилин, і Дизма подався до своєї кімнати. Пам’ятав, що домовився зустрітись у парку з тим недоумком-графом, а від нього можна довідатися багато цікавого про всіх мешканців коборовського палацу.

Впевнившись, що поблизу нікого немає, Никодим прохилив двері на терасу і почимчикував алеєю, яка, здавалося йому, була найкоротшим шляхом до кам’яної лави під старою липою.

А проте знайти її ніяк не міг. Уже пропадала надія побачитися з тим Понімірським, коли це зовсім близенько загавкав собака.

«Є!» — зрадів Дизма.

І справді, невдовзі він угледів песика, який незграбно плигав навколо розсохатого каштана і затято гавкав. Никодим скинув оком угору і, вражений, став: на дереві між двома гілляками сидів молодий граф.

— А, це ви! — гукнув той згори. — Чудово!

Він легко скочив на землю, кивнув Дизмі головою і недовірливо спитав:

— Ви не донесли на мене Кунику?

— Боронь боже. Та його й дома немає.

— Це добре. Ви здивувалися, що я сидів на дереві?

— Ні, чого ж…

— Бачите, це атавізм. Іноді людину обгортає непереможна жадоба повернутися до первісних форм існування. Ви не помічали цього, пане… Ну, як там ваше прізвище?

— Дизма.

— Ага, Дизма. Дурне прізвище. А ім’я?

— Никодим.

— Дивно. Ви не схожі на Никодима. Але річ не в тому. Зрештою, мій Брут теж не схожий на Брута, а я на Жоржа. То, кажете, цей негідник виїхав?

— На один день.

— Певно, якесь нове шахрайство готує. Ви знаєте, що він у нас Коборів одняв?

— Нічого не чув, — відповів Дизма.

— Розумієте, Куник позичав гроші на лихву. А мій батько багато грошей тринькав, та й війна добряче пошарпала наші капітали. Отож Куник легко обплутав нас і кінець кінцем підбив батька продати — немовби фіктивно — Коборів.

— Як це — фіктивно? Так тільки, ніби продано?

— Не знаю, я на цьому не розуміюся. Досить того, що він зробив якесь велике шахрайство і привласнив собі нашу маєтність. Але нічого. Його ще запакують до тюряги.

— Ну, гаразд, — обережно почав Дизма. — А чого ж тоді ваша сестра вийшла за Куниць… за Куника?

— 3 любові до батька. Батько не пережив би, якби нам довелося покинути Коборів. А той бандит, пронюхавши це, підсунув батькові умову: якщо Ніна вийде за нього, то він запише Коборів на неї і наше родове гніздо залишиться, таким чином, у руках Понімірських. Сестра офірувала себе і тепер гірко покутує, бо через рік по її шлюбі батько й так помер. А цей мерзотник вициганив у Ніни якісь векселі на величезну суму, та ще й довіреність. Через те сестра у власному маєтку не може й пальцем поворухнути, вся сила — в руках негідника Куника.

— А що каже про це його донька?

— Ота Каська? То теж мавпа, але Куника ненавидить, бо він, буцімто, страшенно збиткувався над ЇЇ матір’ю.

— Вона померла?

— Хто?

— Перша жінка пана Куника.

— Якого пана?! — скипів Понімірський. — Негідника, хама, а