Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович
Никодим почав читати півголосом, але й це не допомагало. Він просто перестав розуміти значення слів, які вимовляв, — сенс їх не доходив до свідомості, його ніяк не можна було вловити, і слова від того ставали зовсім порожні.
Дизма схоплювався із-за письмового стола, метався по кімнаті, лаючись на чому світ стоїть і дубасячи себе кулаками по голові.
— І все-таки я повинен, повинен, — уперто повторював він, — повинен роздлубати це, бо інакше пропаду.
Знову починав читати і знову зривався.
— Ні, так діла не вийде, голова лусне, а я нічого й не второпаю.
Пішов до ванної і, відкрутивши кран, підставив голову під холодний струмінь. Кілька хвилин стояв так, нахилившись, і думав:
«Поможе чи ні?..»
Не помогло. Всю ніч просидів, гортаючи папери, а добився цією мукою лише того, що в нього нестерпно розболілася голова. Туманного уявлення про комплекс коборовського господарства було зовсім недостатньо не тільки на те, щоб керувати ним, а навіть для бесіди з Куницьким.
«Що робити?»
Довго думав-гадав Никодим і постановив ні в якому разі не здаватися без бою.
«Протягнути якнайдовше, а тим часом, мо’, наспіє звідкись порятунок».
Минула вже восьма година, коли прийшов Куницький і застав Дизму коло письмового столу посеред розкладених паперів.
— Коханий пане Никодиме, — гукнув він, удаючи обурення, — хіба ж так можна? Ви ж зовсім не спали! Робота роботою, а здоров’я здоров’ям.
— Нічого мені не станеться, — відповів Дизма. — Коли вже я почну щось робити, то не люблю переривати.
— Завзятий ви. Ну і як же?
— Та нічого.
— Але визнайте, коханий пане Никодиме, що весь матеріал у зразковому стані. Все ясно, стисло, систематизовано…
Дизмі в горлі застряло прокляття.
— Дійсно, — мовив він, — порядок зразковий.
— А що? Правда? Це я сам усе роблю. Я знаю в своїй машинерії кожен патичок, кожне коліщатко, а то найперша гарантія, що ніхто з моїх службовців не обдурить мене. Ну, то ви вже залиште цю роботу. Зараз подадуть сніданок. У вас буде ще досить часу, бо сьогодні я не морочитиму вам голови. На папірні у мене зустріч з будівельною комісією, а тоді поїду огляну ліс у Коцілівці.
Коли вони увійшли до їдальні, жінки вже сиділи коло столу.
— Ви такий блідий, — зауважила пані Ніна.
— Голова поболює.
— Ну, бо ви тільки уявіть собі, мої любі, — почав Куницький, — пан Никодим і очей не склепив. Цілісіньку ніч просидів над книгами.
— Може, ви приймете порошок од головного болю? — спитала пані Ніна.
— Надісь, не варто…
— Прийміть, вам полегшає.
Вона веліла слузі принести шкатулку з порошками, і Дизмі довелося проковтнути ліки.
— Знаєш, Ніно, — озвалася Кася, — пан Дизма вчитиме мене грати на більярді.
— А ви добре граєте?
— Так собі, — відказав Никодим. — Колись грав непогано.
— Може, почнемо зараз же по сніданку? — запропонувала Кася.
— А я стежитиму за вашою лекцією, — додала пані Ніна.
— Го, гo, — засміявся Куницький. — Боюся, що вам забагнеться зовсім одібрати у мене пана Никодима.
— Мій чоловік ревнує вас, — усміхнулася пані Ніна, і Дизма помітив, що вона дивиться на нього прихильно.
«Вона, видно, дуже добра», — подумав.
Поснідавши, Куницький одразу ж попрощався і швиденько подріботів до автомобіля.
Кася веліла приготувати більярд, і всі троє перейшли до більярдної.
Навчання почалося з того, що Дизма показав, як треба ставити руку і тримати кий. Відтак пояснив, як бити по кулях.
Дівчина була кмітлива, мала тверду руку і пильне око, тому Дизма зробив висновок:
— Ви добре гратимете, тільки треба багато тренуватись.
— Виходить, Кася — здібна учениця? — поцікавилась пані Ніна.
— Як на перший раз — чудово.
— А що в більярді найважче? — спитала Кася.
— Найважче — карамболь.
— Покажіть, як це робиться.
Дизма розставив кулі і прорік:
— Дивіться, зараз я так ударю по своїй кулі, що вона зачепить дві інші.
— Та це ж неможливо, вони ж стоять не на одній лінії.
— Отож бо, — усміхнувся Дизма, вдоволений з ефекту. — Вся штука карамболя в тому, що моя куля, вдаряючись у різних місцях об борт, змінюватиме напрямок. Ось як. — Він злегенька вдарив своєю кулею, і, на превеликий подив обох жінок, карамболь удався чудово.
— Оце-то геометрія, — дивувалась пані Ніна.
— Ну, — додала Кася, — я такої вправності не досягну.
— Може, й ви спробуєте? — звернувся Дизма до Ніни.
— О, з мене нічого не буде, — сказала та, однак узяла кий. Ніна не знала, як треба поставити п’ясть лівої руки, щоб вона була за підпору, і Дизмі довелося скласти їй пальці. При цьому він зауважив, що в пані Ніни дуже гладенька шкіра. Спало на думку, що ті руки, напевно, ніколи нічого не робили. «Яке не щастя, — замріявся Никодим, — бути таким багатим, не треба й пальцем рушити — за тебе все зроблять…»
— Ну що ж ви, — обізвалася Ніна, — мене, либонь, не хочете вчити?
— Вибачте. Я трохи замислився.
