Бійцівський клуб - Чак Паланік

Після того як сотні людей принесено в жертву й спалено, каже Тайлер, з-під вівтаря до річки пагорбом повільно стікає густа білувата маса.

Спершу ти маєш дійти до краю.

Ти стоїш на сходовому майданчику замку в Ірландії, довкола країв майданчика бездонна темрява, а просто перед тобою в темряві, на відстані витягнутої руки, кам’яна стіна.

— Рік за роком, — каже Тайлер, — дощі поливали рештки вогнища, рік за роком там спалювали людей, і зрештою дощова вода просякла крізь деревне вугілля, щоб перетворитися на лужний розчин. Луг сполучався зі смальцем, що витопився з жертв, і густа білувата маса мила витікала з-під основи вівтаря й повільно повзла до річки.

Ірландці показують тобі свій маленький бунтарський чин у темряві. Вони підходять до краю майданчика, спиняються на краю бездонної темряви й відливають.

Ну ж бо, підохочують тебе вони, відливай свої знамениті американські сцяки, багаті на вітаміни. Золоті вони в тебе, чи що? Золоті й дорогі, усі відливай.

— Це найвизначніша мить твого життя, — каже Тайлер, — а ти бозна-де, проґавлюєш її.

Ти в Ірландії.

Овва! Ти це робиш. О так. Авжеж. Ти чуєш запах амоніаку й денної норми вітаміну В.

Стародавні люди, розповідає Тайлер, приходили на річку прати одяг і помітили, що, коли прати в тому місці, куди стікало мило після тисяч років людських жертв і дощів, одяг стає чистішим.

Я відливаю на камінь Красномовності.

— Ось тобі й маєш! — дивується Тайлер.

Я обсцикаюсь у свої чорні штани з плямами засохлої крові, які несила терпіти моєму начальникові.

Ти в найманому будинку на Паперовій вулиці.

— Це не просто так, — каже Тайлер. — Це знак.

У Тайлера в голові повно всілякої корисної інформації. Цивілізації, що не знали мила, розповідає Тайлер, щоб прати одяг і мити голову, використовували власну сечу й сечу своїх собак через те, що в її складі є сечова кислота й амоніак.

Ти чуєш запах оцту, і полум’я на твоїй руці, далеко-далеко звідсіль, згасає.

Запах лугу обпікає мені навколоносові пазухи, до нього домішується лікарняно-нудотний запах сечі й оцту.

— Людей тих убили не марно, — каже Тайлер.

На відвороті твоєї руки, червоні й лискучі, набрякають дві губи, точний відбиток Тайлерового поцілунку. Довкола нього розкидані цятки опіків, схожих на цигаркові, — сліди сліз.

— Розплющ очі, — каже Тайлер, обличчя його мокре. — Мої вітання, — каже Тайлер. — Ти на крок ближчий до краю.

— Ти маєш знати, — каже Тайлер, — як робили перше мило. Його робили з героїв.

Подумай про тваринок, на яких випробовують продукцію.

Подумай про мавпочок, яких закидають у космос.

— Без їхньої смерті, без їхнього болю і їхньої жертви, — каже Тайлер, — у нас не було б нічого.

10

Я зупиняю ліфт між поверхами, а Тайлер тим часом розстібає ремінь. Коли ліфт зупиняється, складені на візку миски з-під супу припиняють дзеленчати. Тайлер знімає кришку з супниці, і пара грибом здіймається аж до стелі.

Тайлер дістає прутня й каже:

— Не дивись на мене, а то нічого не піде.

У супниці томатний суп-пюре із зеленню коріандру та молюсками. З-поміж таких ароматів ніхто не вирізнить іще один, який додамо ми.

Я кажу, поквапся, й озираюся через плече на Тайлера, який уже звісив свій кінець у суп. Виглядає це доволі кумедно: немов височезний слон у білій сорочці й краватці-метелику смокче суп своїм маленьким хоботом.

Тайлер каже:

— Я ж попросив: не дивись!

У дверях ліфта на рівні голови просто переді мною є невеличке віконечко, крізь яке можна побачити, що відбувається в коридорі бенкетної зали. Але зараз, коли ліфт зупинено між поверхами, мій огляд обмежений вузенькою щілиною, крізь яку хіба що тарган може пролізти. Я бачу зелений лінолеум, що тягнеться службовим коридором ген-ген аж за прочинені двері до зали, де магнати разом зі своїми огрядними дружинами хлищуть шампанське відрами й горланять одне до одного, усі в діамантах, величезних, як бозна-що.

Минулого тижня, розповідаю я Тайлерові, коли юридична фірма «Емпайр Стейт Лоєрз» улаштувала тут свою різдвяну вечірку, я настовбурчив свій прутень і запхав у їхній апельсиновий мус.

Минулого тижня, каже Тайлер, він зупинив ліфт і перднув над цілим возиком італійської меренги, приготованої на чаювання Молодшої ліги.

Тайлер знає, як добре ці тістечка зі збитих білків вбирають запах.

Крізь тарганячу щілину до нас долинають звуки полоненої арфи. Тим часом магнати підносять до рота, всіяного частоколом білосніжних зубів, виделки зі шматками смаженої баранини, кожен кусень завбільшки з порося.

Я кажу, коли вже там?

Тайлер відповідає:

— Не йде.

Якщо суп вихолоне, його відішлють назад на кухню.

Ці пани можуть відіслати страву на кухню без жодної причини. Просто їм подобається дивитися, як ти носишся туди-сюди за їхні гроші. Вони знають, що на таких обідах, на таких вечірках чайові вже внесено до рахунку, тож поводяться з тобою, як із лайном. Насправді ж ми нічого не відносимо назад до кухні. Досить поміняти місцями на таці картопляні кульки по-французьки і спаржу в соусі по-голландськи, подати на стіл комусь іншому, і зненацька виявляється, що все гаразд.

Я кажу, Ніагарський водоспад. Повноводий Ніл. У школі ми всі гадали, що коли руку того, хто спить, опустити в горщик із теплою водою, то він надзюрить у постіль.

Тайлер каже:

— О!

Позаду мене Тайлер каже:

— О так! Це воно. Пішло. О так!

Крізь прочинені двері зі службового коридору до бенкетної зали метляються золотисті, чорні, червоні спідниці, довгі, як гаптовані золотом оксамитові завіси в старому Бродвейському театрі. Час від часу з’являється пара «каділлаків»-седанів із чорної шкіри зі шнурівками там, де мало б бути вітрове скло. Над машинами рухається ціле місто офісних хмарочосів, підперезаних червоними камербандами[22].

Гляди не переборщи, кажу я.

Ми з Тайлером перетворилися на підпільних терористів сфери послуг. На саботажників проханих вечерь. Готель може влаштовувати такі вечері, і коли хтось бажає наїдків, він отримує наїдки, і напитки, і порцеляну, і прислугу. Усе разом, усе в одному рахунку. І через те, що ти не залежиш від їхніх чайових і їм це відомо, вони дивляться на тебе, як на таргана.

Тайлер одного разу прислуговував на такій вечері. Отоді він і став офіціантом-бунтарем. То була перша Тайлерова прохана вечеря, і відбувалася вона в тому білому скляному домі, схожому на хмарину, що наче лине над містом, здіймаючись на сталевих підпорах, вкопаних у схил пагорба. Саме подавали рибні страви, а Тайлер відмивав тарілки від спагеті, коли це до кухні заходить хазяйка дому. У руці,