Бійцівський клуб - Чак Паланік

Бджоли і трутні

Вільні літати будь-де,

Матка ж у рабстві.

Ти кидаєш усе своє надбане майно, машину, перебираєшся до найманої хати в загидженій токсичними відходами частині міста, де щоночі чуєш, як Тайлер і Марла у своїй кімнаті називають одне одного підтиркою людської дупи.

Отак, отак, людської дупи підтирко.

Ну ж бо, підтирко дупи.

Візьми це, крихітко. Ковтай-бо.

Після такого мене вже нічим не роздратувати. Я — маленький центр рівноваги у Всесвіті.

Я приходжу на роботу зі своїми попідбиваними очима й чорними зашкарублими плямами засохлої крові на штанях і кажу всім ПРИВІТ. ПРИВІТ! Агов, погляньте на мене. ПРИВІТ! Я в ДЗЕНІ. Це КРОВ. Це НІЩО. Привіт. Усе на світі ніщо. Так класно бути ПРОСВІТЛЕНИМ. Як я.

Зітхання.

Погляд. За вікном. Пташка.

Начальник питає, чи це моя кров.

Пташка лине за вітром. Я подумки пишу коротке хайку.

Без гнізда пташка

Весь світ домівкою зве.

Жити — ось мета.

Я лічу склади на пальцях: п’ять, сім, п’ять.

Чи це моя кров?

Ага, кажу я. І моєї там трохи є.

Невдала відповідь.

Теж мені велика річ! У мене є дві пари чорних штанів. Шість білих сорочок. Шість пар спіднього. Необхідний мінімум. Я ходжу до бійцівського клубу. Таке трапляється.

— Іди додому й перевдягнися, — каже мій начальник.

Я починаю замислюватися, чи Тайлер і Марла, бува, не та сама людина. Не тоді, правда, коли вони щоночі злягаються в Марлиній кімнаті.

Вони роблять це.

Роблять це.

Роблять це.

Тайлер і Марла ніколи не бувають одночасно в одній кімнаті. Я ніколи не бачив їх разом.

Утім, мене ви також не побачите разом із За За Ґабор[16], але ж це не значить, що ми одна людина. Просто Тайлер ніколи не виходить із кімнати, коли в домі Марла.

Щоб я виправ свої штани, Тайлер має показати мені, як виготовляти мило. Тайлер нагорі, а в кухні тхне гвоздикою й паленим волоссям. Марла сидить за кухонним столом, припікає собі передпліччя ароматизованою, із запахом гвоздики, цигаркою і називає себе підтиркою людської дупи.

— Я радо приймаю цей хворобливий стан своєї тліні, — каже Марла вишневому вогнику на кінчику цигарки. Марла вкручує цигарку в ніжну білу шкіру внутрішньої поверхні передпліччя й примовляє: «Гори, відьмо, гори!»[17]

Тайлер нагорі, в моїй кімнаті, розглядає зуби в моєму дзеркалі й каже, що влаштував мене на роботу офіціантом на бенкетах, на півставки.

— У готелі «Прессман», якщо тобі підходить працювати вечорами, — каже Тайлер. — Ця робота підгарячить твоє почуття класової ненависті.

Ага, відповідаю я, то й нехай.

— Вони вимагають, щоб ти носив чорну краватку-метелика, — пояснює Тайлер. — Щоб працювати там, тобі ще потрібні будуть тільки біла сорочка й чорні брюки.

Мило, Тайлере. Я кажу, нам потрібне мило. Треба наварити трохи мила. Мені треба випрати штани.

Я тримаю Тайлерові ноги, доки він робить двісті скручень.

— Для цього нам спершу треба натопити смальцю. — У Тайлера в голові повно всілякої корисної інформації.

Тайлер і Марла ніколи не бувають разом в одній кімнаті, окрім як тоді, коли злягаються. Якщо Тайлер десь поряд, Марла не зважає на нього. Знайома ситуація. Точнісінько так само мої батьки не помічали одне одного перед тим, як татко поїхав до іншого міста розширювати свою торговельну мережу.

Батько завжди казав:

— Одружуйся, поки секс не набрид, а то ніколи не одружишся.

Мати ж казала:

— Ніколи не купляй нічого на пластмасовій блискавці.

Мої батьки ніколи не казали чогось такого, що тобі схотілося б вишити золотими нитками на подушці.

Тайлер робить сто дев’яносто восьме скручення. Сто дев’яносто дев’яте. Двохсоте.

Тайлер одягнутий у щось на кшталт купального халата з фланелі на клейкій основі та в спортивні штани.

— Випровадь Марлу з хати, — каже Тайлер. — Нехай піде в магазин, купить банку лугу. Але тільки того, що пластівцями, у жодному разі не кристалічного. Словом, позбудься її як-небудь.

Мені знову шість років. Батьки не розмовляють одне з одним. Я переказую материні слова батькові й навпаки. Я ненавидів це, коли мені було шість. Ненавиджу й тепер.

Тайлер береться підіймати ноги з положення лежачи, а я спускаюся сказати Марлі, щоб купила лугу, того, що пластівцями, дати їй десять доларів і свій проїзний квиток. Марла тим часом далі сидить за кухонним столом. Повільно й без різких рухів я забираю з її пальців цигарку. Посудною ганчіркою витираю іржаві плями на Марлиній руці, де пухирі від опіків потріскались і кривавлять. Потім я втискаю її ноги в черевички на високих підборах.

Марла дивиться, як я вдаю з себе принца, і каже:

— Я зайшла сама. Гадала, нікого не буде вдома. Вхідні двері ж не замикаються.

Я мовчу.

— Знаєш, презерватив — це кришталевий черевичок нашого покоління. Натягаєш його, коли зустрічаєш незнайому людину. Гоцаєшся всю ніч, а потім викидаєш. Презерватив викидаєш, я маю на увазі, а не людину.

Я не говорю до Марли. Нехай собі вдирається до груп підтримки, втручається між Тайлером і мною, але другом мені вона нізащо не стане.

— Я весь ранок чекала на тебе.

Пелюстки чи сніг

Приносить буйний вітер.

Камінь байдужий.

Марла підводиться з-за столу. Вона одягнена в блакитну, з короткими рукавами сукню з якоїсь блискучої матерії. Марла підбирає краї сукні та обертається так, що мені видно невеличкі цятки шва на вивороті. На ній немає спіднього. І вона підморгує.

— Я хотіла показати тобі свою нову сукню, — каже Марла. — Це плаття для дружки, ручна робота. Тобі подобається? Я купила його в благодійному магазині за долар. Тільки подумай, хтось сидів і клав усі ці крихітні стібки лише для того, щоб пошити цю огидно-бридку сукню, — каже Марла. — Ти можеш у таке повірити?

Поділ сукні з одного боку нижчий, ніж з іншого, а талія сповзла і висить на Марлиних стегнах.

Перш ніж піти в магазин, Марла кінчиками пальців підбирає поділ і, вихляючи голою дупою, кружляє довкола мене й кухонного столу в якомусь наче танці. От що їй подобається, каже Марла, то це всі ті речі, які люди викидають на сміття, хоч іще день або й годину тому вони їм страшенно подобалися. Ось як ялинка: на різдвяні свята в самому центрі уваги, а щойно свята скінчились — і мертві ялинки, ще з «дощичком»