Бійцівський клуб - Чак Паланік

Я кажу, ага, ага, ага, ага, ага.

Щойно за Марлою зачиняються двері, у кухні знову з’являється Тайлер.

Немов чарами якими його принесло сюди. Мої батьки добре зналися на тих чарах, адже п’ять років їх практикували.

Я грію воду й збираю смалець, доки Тайлер звільняє місце в холодильнику. Кухню заволокло парою, а зі стелі крапає вода. Десь глибоко в надрах холодильника горить лампочка-сороківка. Її самої не видно за порожніми пляшками з-під кетчупу й банками маринаду та майонезу, але слабке світло її пробивається й окреслює риси Тайлерового профілю.

Грієш і збираєш. Грієш і збираєш. Зібраний смалець зливаєш у картонні пакети з-під молока зі зрізаним верхом.

Підтягнувши стілець до відчиненого холодильника, Тайлер спостерігає, як холоне смалець. Холодний туман клубочиться з глибин холодильника і, зіткнувшись із гарячим повітрям кухні, калюжами розпливається довкола Тайлерових ніг.

Я наповнюю пакети з-під молока, а Тайлер ставить їх у холодильник.

Я стаю поруч Тайлера й опускаюся навколішки перед холодильником. Тайлер бере мої руки і показує їх мені. Лінія життя. Лінія кохання. Горб Венери, горб Марса. Холодний туман розтікається довкола нас, тьмяне світло сяє на наших обличчях.

— Я хочу, щоб ти зробив мені ще одну послугу, — каже Тайлер.

Це стосується Марли, правда ж?

— Ніколи не говори з нею про мене. Ніколи не говори про мене за моєю спиною. Обіцяєш? — питає Тайлер.

Обіцяю.

Тайлер каже:

— Якщо коли-небудь ти згадаєш мене в розмові з нею, більше ти мене не побачиш.

Я обіцяю.

— Обіцяєш?

Обіцяю.

Тайлер каже:

— Гляди ж, ти пообіцяв мені тричі.

На поверхні смальцю в холодильнику утворюється шар якоїсь густої й безбарвної речовини.

Смалець, кажу я, розшаровується.

— Так і має бути, — каже Тайлер. — Безбарвна речовина — це гліцерин. Його можна перемішати знову, коли робитимеш мило. Або можна зняти зараз.

Тайлер облизує губи й кладе мою руку долонею собі на стегно, на свій фланелевий купальний халат.

— Гліцерин можна змішати з нітратною кислотою, і отримаєш нітрогліцерин, — каже Тайлер.

Я вдихаю й видихаю з розтуленим ротом. Нітрогліцерин, повторюю я.

Тайлер облизує губи, які тепер волого блищать, і цілує зворотний бік моєї долоні.

— Нітрогліцерин можна змішати з натрієвою селітрою й тирсою, і отримаєш динаміт, — каже Тайлер.

Вологий слід його поцілунку блищить на відвороті моєї білої руки.

Динаміт, кажу я, сідаючи навпочіпки.

Тайлер підколупує кришку бляшанки з лугом.

— Можна підривати мости, — каже Тайлер.

— Нітрогліцерин можна ще змішати з нітратною кислотою і парафіном, і тоді отримаєш вибухову желатину, — каже Тайлер.

— Запросто можна підірвати будинок, — каже Тайлер.

Тайлер бере бляшанку з лугом і підіймає її на дюйм над блискучим вологим слідом свого поцілунку на моїй руці.

— Це хімічний опік, — каже Тайлер, — і пектиме дужче, ніж будь-коли. Дужче, ніж від сотні цигарок.

Поцілунок блищить на відвороті моєї руки.

— Лишиться шрам, — каже Тайлер.

— Коли маєш достатньо мила, — каже Тайлер, — можна підірвати весь світ. Гляди ж не забудь, що ти мені пообіцяв.

І Тайлер перехиляє бляшанку з лугом.

9

Тайлерова слина зробила два діла. До моєї руки поналипали пластівці лугу, і волога тримала їх, доки вони горіли. Це раз. Реакція горіння може відбутися тільки тоді, коли луг взаємодіє з водою. Або слиною. Це два.

— Це хімічний опік, — сказав Тайлер, — і пектиме дужче, ніж будь-коли.

Лугом прочищають забиті каналізаційні труби.

Заплющ очі.

Суміш лугу і води проїдає алюмінієву пательню наскрізь.

У водному розчині лугу розчиняється дерев’яна ложка.

Сполучений із водою луг нагрівається до двохсот градусів і, нагріваючись, пропалює зворотний бік моєї руки. Тайлер пальцями однієї руки притискає мої пальці до плями засохлої крові на моєму коліні й каже зосередитися, бо ця мить — найвизначніша в моєму житті.

— Бо все, що було до цього моменту, — одна історія, — каже Тайлер, — а все, що буде після нього, — інша.

Це найвизначніша мить нашого життя.

Луг пристає до моєї руки, точно повторюючи обриси Тайлерових губ. На руці наче розклали багаття, або розпеченим залізом випалюють тавро, або вибухає ядерний реактор. Мені здається, все це відбувається десь далеко-далеко, за багато миль звідси. Тайлер каже мені повертатися до нього. Моя рука — крихітна цятка вдалині, ген-ген за обрієм.

Уяви багаття, що горить далі, але тепер уже за обрієм. Захід сонця.

— Не уникай болю, повертайся до нього, — каже Тайлер.

Схоже на керовану медитацію, що її провадять на групах підтримки.

Не вимовляй навіть подумки слова «біль».

Медитація помічна проти раку, чому б їй тут не допомогти?

— Подивись на свою руку, — каже Тайлер.

Не дивись на свою руку.

Не вимовляй подумки слова «обпікати», чи «плоть», чи «шкіра», чи «обвуглилася».

Не слухай своїх зойків.

Медитація.

Ти в Ірландії. Заплющ очі.

Ти в Ірландії, ти приїхав сюди того літа, як закінчив коледж, і ти п’єш пиво в пабі коло замку Бларні, до якого щодня під’їжджають автобуси, напхані англійськими й американськими туристами, що прагнуть поцілувати камінь Красномовності[21].

— Зважай ось на що, — каже Тайлер. — Мило й людські жертви йшли попліч.

Ти виходиш із бару разом з купою інших чоловіків, ідеш серед тиші порожніх від машин вулиць. Краплі зблискують на бруківці, адже щойно пройшов дощ. Ніч. Аж доки ти не опиняєшся в замку.

Підлога в замку прогнила. Ти підіймаєшся кам’яними сходами, а пітьма, що з кожним кроком дедалі густішає, оточує тебе зусібіч. Усі мовчать під час сходження й під час ритуалу цього маленького бунтарського чину.

— Слухай мене, — каже Тайлер. — Розплющ очі.

— У стародавні часи, — каже Тайлер, — людські жертви приносили на пагорбі над річкою. Тисячі людей. Ти чуєш мене? Жертви приносили, а тіла спалювали на вогнищі.

— Якщо хочеш, плач, — каже Тайлер, — а хочеш, біжи до ванної і пхай руку під струмінь води, але спершу ти маєш знати, що ти дурень і ти помреш. Поглянь на мене.

— Одного дня ти помреш, — каже Тайлер, — і доки ти не усвідомиш цього, ти мені ні до чого.

Ти в Ірландії.

— Плач, — каже Тайлер, — плач, але кожна сльозинка, що впаде на луг на твоїй шкірі, лишить на руці пекучий шрам, немов палаюча цигарка.

Медитація. Ти в Ірландії, ти приїхав сюди того літа, як закінчив коледж, і, можливо, це вперше, коли тобі захотілося анархії. Задовго до того, як ти зустрів Тайлера Дьордена, задовго до того, як уперше відлив у заварний крем, ти вже дізнався дещо про бунтарство.

Це трапилося в Ірландії.

Ти стоїш на верхньому майданчику замкових сходів.

— Опік можна нейтралізувати оцтом, — каже Тайлер, — але спершу ти