Номер нуль - Умберто Еко
— Я не про той, що на вулиці К’яравелле, — справжнісінький бордель, біля входу в який стоять пісуари, щоб купа відвідувачів, перш ніж увійти, відлила.
— ...І бувалими безформними лярвами, які ходили сягнистим кроком, повисолоплювавши язики й показуючи їх солдатам і наляканим провінціалкам. А метреса репетувала: «Вперед, хлопці, ми що тут — зібралися ледарювати?..»
— Тихше, Браггадочо, адже серед нас є жінка...
— Може, якщо доведеться писати, — мовила Майя без тіні зніяковіння, — краще сказати, що гетери похилого віку мляво тинялися з хтивим виразом на очах у клієнтів, спраглих від жадання...
— Молодець, Фрезіє, — не зовсім так, але, певна річ, слід висловлюватись трохи делікатніше. Хоча я полюбляв найпопулярніші заклади, як от Сан Джованні суль Муро, де все було зроблене у стилі «ліберті». Там було повно інтелектуалів, які приходили не за сексом, а (як вони казали) за «мистецьким романом»...
— Чи той, що на вулиці Фйорі К’ярі, увесь у стилі «арт-деко», оздоблений різнобарвними панелями, — мовив Браггадочо з ностальгійними нотками. — Хто зна, скільки з наших читачів їх пригадує.
— Ті, хто у той час ще не досяг повноліття, бачив ті борделі у стрічках кінорежисера Фелліні[86], — нагадав я. — Адже коли не маєш власних спогадів, то добуваєш спогади з творів мистецтва.
— Бачте, Браггадочо, — відповів Сімей, — для мене додає барв те, що старі добрі часи, зрештою, були не такими вже й поганими.
— Але чому розповідати саме про борделі? — спитав я засумнівавшись. — Це заохотить старих шкарбунів, але для старих пані обурливо.
— Колонно, — мовив Сімей, — я вам розкрию одну таємницю. Коли їх позакривали у 58-му, десь у 60-му хтось викупив старий бордель на вулиці Фйорі К’ярі й переробив його на розкішну ресторацію, зберігши всі ті різнобарвні панелі. Зберегли й кілька нужників, позолотивши там біде. Якби ж ти знав, скільки панянок просили своїх кавалерів навідатись у ті комірчини, щоб відчути, так би мовити, атмосферу тих часів... Утім, усе те протрималося недовго, тож і відвідувачі швидко від цього втомилися, або, може, кухня була не на висоті порівняно з іншими. Ресторацію закрили, та й по всьому. Але стривай, послухай-но, у мене ж бо на думці тематична сторінка: ліворуч — стаття Браггадочо, а праворуч — стаття про безлад на околицях міста й непристойне розгулювання якихось випадкових пасажирок, через яких увечері страшно випускати підлітків на вулицю. І жодних коментарів, які б поєднували ці два явища. Хай читачі самі доходять висновку, зрештою, вони всі у глибині душі погоджуються, що слід повернутися до легальних домів терпимості: жінки через те, щоб чоловіки не спинялися уздовж дороги, щоб підібрати повію, й автівка потім не смерділа дешевими парфумами, а чоловіки — щоб увійти у котрісь із дверей, а як хто помітить, можна сказати, що прийшов подивитися, як виграють барви у закладі, помилуватися стилем «ліберті». Хто ж розпитуватиме про повій?
Костанца сказав, що він сам про це подбає, й усі погодились; коли роз’їжджаєш кілька вечорів підряд уздовж вулиць, витрачається багато бензину, та ще й можеш наскочити на патруль поліції моралі.
Того вечора мене вразив погляд Майї. Вона ніби збагнула, що вскочила у зміїну нору. Тому, переборовши голос розсудливості, я почекав, поки вона виходитиме. Кілька хвилин постояв, чекаючи на тротуарі, виправдовуючись перед рештою, що збираюся зайти в аптеку. Я знав, якою дорогою вона йтиме, а тоді догнав її на півдорозі.
— Я йду геть, іду геть... — сказала вона мені, мало не плачучи, і тремтіла всім тілом. — У яку ж газету я втрапила? Принаймні мої історії про пристрасну дружбу нікому не шкодили, щонайбільше збагачуючи перукарок, до яких пані ходили саме для того, щоб почитати мої статті.
— Майє, не обурюйся, адже Сімей прагне експериментувати з різними поглядами на речі. Це не означає, що він справді має намір друкувати усе оте. Ми на творчому етапі, висуваємо сміливі пропозиції, сценарії подій — це добре тренування. Ніхто ж тебе не змушує перевдягатися у шльондру, щоб узяти інтерв’ю у якоїсь повії. Але сьогодні тобі все не йде ні в тин, ні в ворота, припини про це думати. Чи не хочеш у кіно?
— Я вже бачила фільм, який там показують.
— Де це — там?
— У кінотеатрі, який ми щойно проминули, на протилежному боці вулиці.
— Але ж я, тримаючи тебе за руку, дивився на тебе, а не на той бік вулиці. Знаєш, що ти вродлива дівчина?
— Ти ніколи не бачиш те, що бачу я, — мовила вона. — Утім, купимо якусь газету й побачимо, що там показують у глушині.
Ми пішли у кіно на фільм, з якого я геть нічого не пригадую, бо в якусь мить зауважив, що вона досі тремтить, тож знову взяв її за руку, вона була тепла й привітна, і ми так і сиділи, як двійко коханців, — як ті, що сиділи за круглим столом, поклавши меч посередині.
Проводжаючи її додому (їй трохи полегшало), я по-братському поцілував її у чоло, потріпав по щоці, як годиться старшому другові. Зрештою (казав я до себе), я б міг правити їй за батька.
Чи майже.
IX
П’ятниця, 24 квітня
Того тижня робота надовго переривалася. Немов ніхто не мав палкого бажання працювати. І Сімей теж. З іншого боку, дванадцять річних номерів не робляться по одному за день. Я читав чернетки статей, уніфікував стиль, намагався виправляти те, що різало око. Сімею подобалося: «Панове, ми займаємося журналістикою, а не літературною творчістю».
— До речі, — встряв Костанца, — мода на мобільні поширюється. Вчора, коли я їхав потягом, пасажир поряд мене довго розмовляв по телефону, розказуючи про свої справи з банком, тож я все про нього дізнався. Треба б написати статтю про новий звичай, що зароджується.
— Усе це захоплення мобільними, — заперечив Сімей, — ненадовго. По-перше, коштують вони купу грошей, тому мало хто в змозі його собі дозволити. По-друге, невдовзі люди збагнуть, що недоречно телефонувати людям у будь-який час, засумують за живим спілкуванням віч-на-віч, а наприкінці місяця отримають рахунок на шалену суму. Ця мода обов’язково минеться через рік, щонайбільше — два. Наразі мобільні потрібні лише тим, хто зраджує у шлюбі, щоб, підтримуючи зв’язок, не користуватися домашнім телефоном. Чи, може, ще сантехнікам, щоб можна було