Номер нуль - Умберто Еко
Зважаючи на те, що я ось-ось оголю перед нею душу як поет, я майже інстинктивно, мимоволі, перейшов на «ти».
— Поглянь на мене такого, як я є — я теж так ніколи й не отримав диплома. Я завжди виконував просту роботу, а у щоденну газету потрапив, коли мені вже стукнуло п’ятдесят. Але знаєш, коли я справді став невдахою? Відколи почав почуватися пропащим. Правда, я не переосмислив усе, до решти, та принаймні руку набив.
— Кажете, п’ятдесят? А з вашого виду не скажеш. Тобто з твого...
— Ти б дала мені тільки сорок дев’ять?
— Ні, даруй, ти привабливий чоловік, а коли розказуєш, то відчувається, що маєш добре почуття гумору. А це вказує на свіжість, молодість...
— А ще на мудрість, а отже — старість.
— Та ні, цілком зрозуміло, що ти не віриш у те, що кажеш, але ти, безперечно, погодився на цю авантюру й взявся за неї з відчайдушністю... як би то мовити... сповненою радості.
Сповненою радості? Вона — поєднання радості та смутку — дивилася на мене (як би написав якийсь нікчемний поет) очима оленяти.
Оленяти? Атож, поки ми йшли, вона дивилася на мене знизу вгору, бо я вищий за неї. От і все. Будь-яка жінка, яка дивиться на тебе знизу вгору, скидається на оленятко Бембі[83].
Тим часом ми дісталися отого бару. Вона сьорбала свій «Белліні», а я роздобрівся перед своїм віскі. Я сидів напроти жінки, яка не була повією, й почувався так, наче молодшав.
Може, через спиртне, але я дав волю відвертим зізнанням. Скільки часу спливло, щоб я комусь отак звірявся? Я розповів, що колись мав дружину, яка потім мене покинула. Я зізнався, що вона мене полонила, коли якось, ще на початку стосунків, я, щоб виправдатись за якусь плутанину, сказав, що я, мабуть, дурень, а вона відповіла, що кохає мене, навіть якщо я телепень. Мабуть, так тебе доводять до божевілля через кохання, а згодом вона, певно, збагнула, що я був дурніший, ніж вона могла витримати, й так кохання скінчилося.
Майя сміялася (чудове зізнання у коханні: кохаю тебе, навіть якщо ти дурний!), а тоді розповіла, що, незважаючи на те, що молодша (хоч вона ніколи не вважала себе дурепою), у неї теж траплялося нещасливе кохання, може, через те, що не спромоглася терпіти чужу дурість, чи, може, через те, що однолітки чи трохи старші чоловіки видавалися їй незрілими.
— Ніби я — зріла. Отже, бач, мені вже безмаль тридцять, а я досі незаміжня. Клопіт у тому, що нас ніколи не задовольняє те, що маємо.
Тридцять? У часи Бальзака тридцятирічна жінка видавалася зів’ялою, а Майя, здавалося, мала двадцять років, якби не тонесенькі зморшки навколо очей — ніби від того, що вона багато плакала чи мружиться від фотоспалахів або завжди мружиться сонячної днини.
— Годі сподіватися більшої втіхи, ніж зустріч двох невезучих людей, — мовив я, а промовивши, ніби аж злякався.
— Телепень, — мовила вона добродушно. А потім вибачилася через таку фамільярність.
— Та ні, навпаки, я вдячний тобі, — відповів я, — ніхто ще не називав мене так ніжно — телепнем.
Здається, я зайшов набагато далі. На щастя, вона швидко змінила тему.
— Вони так прагнуть скидатися на «Harrys bar»[84], а навіть не вміють грамотно виставити лікери. Бачиш, між двома видами віскі стоїть джин «Гордон», а «Сапфір» та «Танкверей» — аж онде.
— Що, де? — перепитав я, дивлячись перед себе, де бачив лише інші столики.
— Ні, — мовила вона, — за стійкою, хіба не бачиш?
Я озирнувся. Дійсно, вона мала рацію, але як їй спало на думку, що я можу бачити те, що й вона? Це був лише натяк на відкриття, яке я зробив згодом, коли мені допоміг навіть той лайливий Браггадочо. На той час я якось того не зауважив і скористався нагодою, щоб попросити рахунок. Я сказав їй ще щось підбадьорливе й провів дівчину до під’їзду, звідки виднілися двері, за якими була майстерня з перелаштування матраців та оновлення подушок. Виявляється, такі фахівці досі існують, хоч по телевізору рекламують матраци на пружинах. Вона подякувала. «Тепер мені спокійніше», — мовила всміхаючись і подала мені руку, теплу і ласкаву.
Я повертався додому вздовж каналів старого Мілана, більш привітного за той, що показував Браггадочо. Я мав краще пізнати це місто, у якому ховалося стільки дивовиж.
VIII
П’ятниця, 17 квітня
Протягом наступних днів, коли кожен виконував своє домашнє завдання (ми так це називали), Сімей розповідав нам про майбутні проекти, хоч і не термінові, але їх уже варто було обмізковувати.
— Я ще не знаю, чи буде це у 0/1 номері, чи у 0/2, адже ми досі ще й у номері 0/1 маємо чимало порожніх шпальт. Я не кажу, що ми теж повинні починати з шести десятків сторінок, як «Вісник», та має бути щонайменше двадцять п’ять. Кілька з них заповнимо рекламою, а те, що нам її ніхто не надає, — не суттєво, ми візьмемо рекламу з інших газет, удавши, ніби це так і є, — будемо сподіватися, це викличе більше довіри у замовника, що може стати непоганим джерелом прибутків у майбутньому.
— А ще — колонка некрологів, — підказала Майя, — це теж готівка. Дозвольте, я сама візьмуся за це. Обожнюю спроваджувати на той світ персонажів, які мають дивні імена і невтішних родичів, зважте, у некролозі про померлих, за якими відправляють панахиду, важлива не родина чи сам померлий. Некрологи використовують як name dropping[85], наче кажучи: дивіться, я теж його знав.
Як завжди — дотепна. Але після нашої прогулянки того вечора я намагався триматися від неї на певній відстані (і вона теж), адже ми обоє були вразливими.
— Згоден щодо некрологів, — мовив Сімей, — але спершу допиши гороскопи. Утім, мені на думку спало дещо інше. Я про борделі (чи як зараз кажуть — «заклад», хоч слово це вже не має жодного сенсу, їх колись називали «домами терпимості»). Я ще пригадую, у 1958-му, коли їх позакривали, я вже був дорослим.
— А я
