Смак свіжої малини - Ізабелла Сова

28.04. Я саме дописала роботу! О п'ятій ранку. До шостої охолоджувала двигуни і тепер не ладна заснути. Може, зробити собі антистресову ванну, а потім педикюр?

Я приготувала причандалля й пінку для ванни. Глипнула на свої ноги. Гарно я їх запустила, п'ятки, як акуляча шкіра. Без паніки, зараз ми її усунемо. Гостра ця бритва, але зісковзує. Де ж та нога? Нічого не бачу. Подумати тільки, що колись я вміла закладати собі ногу за голову. Ну гаразд, спробуємо пошкрябати навпомацки. Зараза! Розтяла чи не до кістки. Сподіваюся, що встигну виповзти з ванни, поки втрачу всю кров. Так, поволеньки. Я вже на підлозі. Але я й знесиліла. Та гаряча вода й безсонна ніч, не згадуючи вже вигляду леза у п'ятці. Пошкутильгала до кухні, залишаючи за собою кривавий слід. Тепер ногу до мийки. Боже, скільки крові! Може, викликати «швидку»? А як вони визнають це за спробу самогубства і примусять платити? Або скажуть, що рана несерйозна і теж примусять платити? А якщо забинтувати? Де тут у мене аптечка? Я пустила струмінь крижаної води і лляла на ногу так довго, що аж кості заломило. Подивимось. І далі тече. Знову вода. Добре, трохи легше. Тепер йод, акуратна пов'язка. І до ліжка.

* * *

Мене розбудив сильний біль у стопі. Ага, це я робила педікюр. Котра ж година? Дев'ята вечора. Я змарнувала цілий день. Чим тепер можна зайнятися? Подивитися телевізор? Почитати? Розкласти пасьянс? Укотре вже? Може, трохи потренувати підсвідомість? Це ідея. Не треба ніде рухатися, що — зважаючи на стан моєї п'ятки — досить суттєво. Ну то вперед. Я вигідно лежу на спині, очі заплющені, тіло розслаблене. Спочатку треба звільнитися від негативних думок. Уяви собі, що вони відлітають крізь кінчики твоїх пальців. Усі заздрощі, жалі, смутки. Етап другий, найскладніший: треба звільнитись узагалі від будь-яких думок, щоб зробити місце для позитивних. Лежиш і вдаєш, що не думаєш. Торочиш: «порожнеча, порожнеча, порожнеча», — і раптом ловиш себе на думці про майбутню вечерю або на тому, що сказала тобі мати під час останньої телефонної розмови. «Треба купити колготи. Порожнеча, порожнеча, порожнеча. Цікаво, чи Рафал іще ходить із тією коровою? Порожнеча. Підла баба. Ні, це він свиня. Через місяць після розриву. Порожнеча, порожнеча. Як він міг зі мною так учинити! Хвилинку, я ж мала ні про що не думати. Розслабимось. Немає Рафала, немає проблем із бабками, немає корови. Порожнеча, порожнеча, порожнеча. О, здається, вимкнулася пралька. Власне, для чого я прала, як калорифери вже не гріють. Тиждень буде киснути. Ні про що не думаю. Ну, власне. Порожнеча, порожнеча, порожнеча. Ну, нарешті ні про що не думаю. Як це? Адже я думаю, що не думаю, але думаю».

Я ж казала, що звільнитися від думок нелегко. Найліпше зразу перейти до третього етапу: прикликання позитивних думок. «Силою своєї підсвідомості наказую, вимагаю, жадаю, щоб…». Тут вставляєш побажання і повторюєш цю формулу щонайменше тричі. Авторка книжки застерігає уникати слів «благаю, прошу!» Ми, люди, маємо в собі елемент божественного. Ми маємо право наказувати, чаклувати, прагнути! Маємо право жадати. Так! Саме жадати! Тож я жадаю. Силою своєї підсвідомості жадаю, щоб хтось позбавив мене цієї нудоти. Нехай хтось мене провідає і зробить так, що час летітиме швидко. Нехай це буде Рафал! Благаю. Тобто жадаю, щоб це був Рафал. І тут дзвінок. Вийшло! Я пошкутильгала до дверей.

— Привіт, Малино. Ти спала? — Це всього-на-всього Евка. «Де я скоїла помилку? Певно, зашвидко перейшла до фази бажань».

— Я треную підсвідомість. Заходь.

— Я теж колись пробувала, але мені ніколи не вдається пройти другу фазу. Варто кілька разів повторити слово «порожнеча», як я засинаю. Що в тебе з ногою?

— Я робила педикюр, — пояснила я, торкаючись бинта.

— У тебе руки ростуть не з того місця. Це видно з пов'язки. Я думала, що ми завтра виберемося за місто. Тітка дала мені ключі від свого будиночка в Малій Касинці.

— Не знаю, чи зможу натягти черевики. Окрім того, не знаю, чи дошкандибаю до вокзалу.

— Віктор позичив у батька мікроавтобус, то ми заїхали б по тебе, під саму браму.

— А хто їде?

— Я, Йолька з Віктором, Анка зі своїм новим коханим і Лешек теж.

— Він знову поміняв хлопця?

— Ти ж знаєш Лешека, у нього що два місяці нове кохання. То як?

— Добре.

— То ми будемо в тебе о дев'ятій ранку. Біжу, бо мушу ще дещо купити.

4.05. Заповідалося, що буде нудно. Через Анчиного хлопця, такого собі Пйотра. Ми виїхали першого, десять, ну, може, п'ятнадцять по дев'ятій.

— Слухай, Малино. Тебе ж так звуть, правда? Тобі хтось казав, що час — це гроші?

— Мені теж приємно познайомитися.

І ми рушили. Всю дорогу Пйотр не обзивався до мене й словом. Йолька сиділа, втупившись у Віктора, наче квочка. Віктор сидів, утупившись у дорогу, бо керував. Евка досипала, решта товариства поринула у власні думки. Тиша. Скільки можна так їхати? Першим не витримав Лешек.

— Де ти працюєш? — звернувся він до Пйотра.

— В гіпермаркеті. Я перший асистент другого менеджера у відділі консервів.

— Цікаво, — Лешек присунувся ближче. — Консерви.

— І що ти там робиш? Підкручуєш слоїки? — запитала Евка.

— Я перший асистент, — з натиском повторив Пйотр. — Це відповідальна робота. Скоро я стану другим менеджером. А за рік — хтозна — можу стати першим.

— Кар'єра, — підсумувала Евка.

— Можна сказати і так, — Пйотр не вловив іронії. — Через п'ять років стану заступником директора. Такі в мене плани.

— І будеш керувати, віддавати накази. Отим своїм владним басом, — розмріявся Лешек. — Чудово.

— І зовсім ні, — втрутився Лешеків хлопець, Діді. — Я ненавиджу гіпермаркети. Того космічного освітлення.

— Завдяки йому овочі й фрукти виглядають, як у рекламі, — пояснив нам Пйотр.

— Зате люди виглядають, як хворі риби.

— Це точно, — визнав Лешек, — видно кожен прищик і зайву волосинку. Кошмар.

— А крім того, — вів далі Діді, — та хтивість в очах покупців. Жахлива напруга, як на полюванні. Особливо перед святами.

— Еге ж, — сказала Евка. — Пам'ятаєш, Йолько? Якось я дозволила себе затягнути. Перед Пасхою. Тисячі людей із кошиками. Агресивні, неситі, гасають між полицями. Жах. Як можна працювати в таких умовах? Це не заняття для нормальної людини.

— Я не нарікаю, — сказав Пйотр.

— Це багато про що свідчить, — підсумувала я.

Він не зреагував.

Подальша дорога тривала в мовчанні. Коли ми висідали