Неприкрита природа, Еррі Де Лука
Його син пішов його стопами: і собі відкрив книгарню з такою самою назвою на площі Ісуса.
— То це вже, виходить, справжня філія, — кажу йому.
І він стримано усміхається, аби зробити мені приємність. Видно, що я не перший так жартую.
* * *
Ми говоримо з ним про Джеміто, про його скульптурні зображення дітей. Про ту серйозність, що ховається за нещирою посмішкою маленького продавця мінеральної води, яка зазвичай притаманна справжнім торговцям.
Нагота тіла — то недоторканість злиднів. Були такі, хто вбачав у ній натяк на педофілію, а іноземці в ту епоху скуповували ті статуї і зловживали ними. Для нас закабалені роботою діти, яких зображував Джеміто, — то своєрідний акт звинувачення. Худі, змарнілі від постійного голоду тіла належать дітям та підліткам, змушеним проходити сувору школу виживання.
Так, у розмові, пригадуємо наші висновки щодо тих часів, та цього разу вони — остаточні.
Я проводжаю його назад до книгарні. Та спершу по дорозі обідаємо нашвидкуруч двома тістечками-сфольятеллами: його — пісочне, а моє — із кремом.
* * *
Іду до Археологічного музею, навколо якого вирує кільце з увімкнених двигунів. Як тільки заходжу всередину, їхній гуркіт зникає.
І ось я вже в святому місці — серед забутої святості. Статуї божеств, яких людська раса виключила з культу та з комерції. У них залишилася велич, що не залежить від ладану вівтарів. Вони — не в засланні, а зібралися тут, у музеї, в єдину громаду як опозиція до абсолютного і єдиного монотеїстичного Бога. Античні боги, яким поклонялися раніше, поглядають дещо зверхньо на те божество, що з’явилося згодом та образливо їх не помічає. Та вони ні про що не шкодують. Їм поклонялися поети, філософи, драматурги, мозаїсти і скульптори. Вони говорили славнозвісними грекою та латиною, жили у жерлах вулканів, на вершинах покритих снігом гір, у морських глибинах. Жили на землі, а не на небі.
* * *
З рюкзаком на плечі та ціпком у руці широким кроком походжаю теплими, пустельними залами. В одній із них встановлений неймовірних розмірів Геракл, що опирається на палицю. Голий, як і решта скульптур. Прикидаю на око пропорційне співвідношення між загальною масою тіла та чоловічою природою: один відсоток. Розташована якраз по центру на рівні очей відвідувачів, як той світлофор на перехресті. Відвідувачі-чоловіки поглядають і мимоволі порівнюють.
* * *
У другій залі бачу бюст Епікура. Зупиняюся перед ним, ніби спіткнувшись об власні думки. Я зі своїм ціпком та рюкзаком на плечі, напевне, нагадую пілігрима, який нарешті прибув до пункту призначення. До мене підходить працівник музею, запитує, чи мені подобається. Не чекаючи на відповідь, додає, що Епікур — його улюбленець.
Музейникові на вигляд років сорок, волосся зачесане на лоб, підстрижене так, як у статуї. Каже, що неподалік від музею один перукар приловчився стригти «під філософів».
— Може підстригти вам бороду та волосся, як в Епікура або у Сократа, чи підрівняти кучері, щоб були як у Цицерона. Якщо скажете, що від мене, він зробить вам знижку.
Отак несподівано, просто перед Епікуром, розповідає мені про своє життя. Закінчив класичний ліцей, потім подався добровольцем на військову службу, і його відправили до Іраку. Відслужив, одружився, влаштувався на роботу до музею. Захоплюється грою в шахи, але наодинці. Сам придумує завдання, а потім мізкує: як закінчиться партія. Складність полягає в тому, щоб розробити таку задачу, в якій можливе єдино правильний розв’язок.
Він навчився грати в шахи в Іраку, спостерігаючи за грою двох старих водіїв вантажівок, чоловіки були із місцевих і працювали на італійську армію. Вони робили хід за ходом швидко, майже не замислюючись. Возили вантажі з військовими караванами, там і жили. Грали за будь-якої нагоди. Одного дня підірвалися на міні.
* * *
Він грає вдома, тимчасом як четверо дітлахів бігають навколо, здіймаючи гармидер. Шарварок, як він каже. Той їхній галас потрібен йому, щоб зосередитися. Тиша його відволікає. До зал музею годинами ніхто не заходить. Стукіт мого ціпка його потішив. Коли трапляється нагода, він охоче перекидається словом із відвідувачами. Словом... Мені пригадався мій струмок у горах.
Він мене розпитує про мету мого візиту до музею, каже, що від імені Епікура. Тому що філософи постійно розпитують відвідувачів, як то роблять діти. Відповідаю, що я тут для того, щоб вивчати дохристиянські зображення наготи.
— А вони що, чимось відрізняються від пізніших?
Саме це я і намагаюся зрозуміти, ще не знаю.
Час зачинятися, він проводить мене до виходу. Запрошує до себе в гості. Він мене зовсім не знає.
— Друзі Епікура — мої друзі.
Дякую за запрошення, але мені треба знайти місце для проживання. Побачимося у музеї.
* * *
І ось — переляканий горець у великому місті. Напевне, таким я маю себе почувати, але нічого, почуваюся добре. Можливо, через фізичну близькість, через жестикуляцію, що ніби обдувають приємним вітерцем. Кожен прямує своїм шляхом, немає відчуття, що перебуваєш у однорідній масі. Той, хто звик поспішати, тут притишує крок. Є час поглянути в обличчя одне одному. Я перетворююся на глядача облич. Моя хода з ціпком не викликає кепкування, помічаю на кількох обличчях підбадьорливу усмішку.
Добре, що я сюди приїхав, і рана вже, здається, докучає менше. Знаходжу собі пансіон, вибираю номер. Виходжу, щоб з’їсти піцу з анчоусами, потім повертаюся до пансіону. Він розташований у гамірному завулку, бар працює цілу ніч.
Бачу з вікна, як народ снує туди-сюди, пансіон пропонує і погодинне перебування. Клієнти — переважно чоловіки, половина — в жіночому одязі. Розмовляють мало, пошепки, але в кімнатах шумно. Поскрипують ліжка. Їхній скрип у моїх вухах перетворюється на стрекотіння цикад, і я засинаю.
* * *
Зранку дощить. Упізнаю темний камінь бруківки, від води він блищить і чистішає. Точно такий, як у моїх спогадах. У барі замовляю собі каву «рістретто» — її вистачає на один ковток. Прошу повторити, але за другий кухлик мені платити не доводиться.
— Пригощає хазяїн бару.
Це так для усіх? Ні, для тих, кому йому забажається. Я списую це на чудодійну силу мого ціпка. Навіть Мойсеєві не вдавалося своїм вибити каву зі скелі. Запитую, чи в
