Неприкрита природа, Еррі Де Лука

* * *

Вийшовши надвір, запитую у моєї супутниці, який такий комплімент зробила вона вину, щоб заслужити безкоштовну вечерю.

— Я сказала, що її вино схоже на неї.

Чудовий хід! Ти — знавець цього світу, вмієш поводитися і з власниками ресторанів.

— Так, я — жінка з цього світу. А от ти з якого світу?

Гадаю, що теж із цього, але з інших часів. З ХІХ століття. Інколи думаю, що з ХІХ століття до нашої ери.

— Це точно. Чоловік з нашого часу напевне б поїхав із жінкою милуватися китами.

Мені треба працювати з мармуром.

— З каменем, що існує тисячі років, але у твоєму випадку не може зачекати два тижні. Ти — точно не з цього світу.

* * *

Забуваємо про світ і йдемо в кіно.

Дивимося фільм про те, як чоловік рятує сусідського хлопця-іноземця, а фінал виявляється несподіваним. Мене це розчулює.

— Ти плачеш у кінотеатрі?!

Якщо мене довести до такого стану, то плачу, не стримуюся.

Вона — ні. Вона дивитися фільм критично, звертаючи увагу на роботу оператора, на гру акторів, на монтаж. Її дратує режисура. Я усього цього не помічаю, мене хвилює лише сюжет. Вона сидить, поки на екрані пробігає перелік усіх тих, хто працював над створенням фільму: з поваги до їхньої праці. Я вчуся у неї, що так треба.

Ми вдруге йдемо до неї додому. На вході до під’їзду зустрічаємо якогось чоловіка. Він хоче щось сказати жінці, але помічає мене і замовкає. Відступає убік, даючи пройти. Я дивлюся на нього краєм ока, але він відводить очі. Від нього пахне бальзамом після гоління. Та зустріч триває одну-дві секунди, не довше.

Потрапивши до її кімнати, обіймаємося міцно-міцно. Мені спадає на думку намір зробити собі обрізання, про що я вже замислювався раніше. Той намір дає мені натхнення на наступну годину.

* * *

Шукаю лікаря, дерматолога, — не для себе. Я знайшов дещо нове на статуї. Стираю рукою пил, яким покрито ноги розп’ятого. Саме тієї миті відчуваю під рукою якісь нерівності, щербини. Лише на ногах.

Я непокоюся: невже митець дозволив собі якусь недоречну вольність? Уявив якусь хворобу, проказу? Як це пояснити? Тим, що Христос брав на себе болячки інших? Тоді слід було додати сліпоту, глухоту, параліч. Навіть якщо глядач не може побачити того, що я знайшов, треба все одно повідомити про це священика. Запитую у нього про дерматолога.

— Дерматолога для статуї — такого мені ще не доводилося чути, — хитає головою він і йде подивитися.

Проводить рукою, дує собі на пальці, знову торкається ніг статуї. Поглядає на мене й усміхається.

— Це не хвороба, не проказа. Це риб’яча луска. На думку скульптора, розіп’ятий перетворюється на рибу.

Бачить, що я не розумію.

— Риба — то перший із символів християнства. Ми знаходимо його в катакомбах. Це давній акронім імені Ісуса Христа, який складається із початкових літер слів давньогрецькою Iνσοΰς Χριστός Θεοΰ Υίός Σωτηρ — «Ісус Христос Божий Син Спаситель». Із початкових літер виразу грецькою виходить слово ΙΧΘΥΣ — іхтіс, тобто «риба». Скульптор вбачає у миті смерті трансформацію тіла на символ спасіння.

Починаю розуміти. Спершу — гусяча шкіра від холоду, і ось тепер — риб’яча луска. Цим розп’яттям не годиться милуватися на відстані, до нього слід доторкнутися. Цей витвір мистецтва починаєш розуміти лише провівши по ньому рукою.

Колись у ліцеї ми вчили «Аполлона і Дафну» Берніні. Там німфа перетворюється на лаврове дерево, щоб уникнути обіймів бога. Вона не хотіла його кохання, і мене захоплювала сила її характеру.

Тут у суперечку зі мною вступає мій брат-близнюк, філософ. Каже, що розп’ятий не противиться, відмовляється від власної волі, перетворюючись на людську прищепу на дереві.

Як тільки мені спадає на думку якась згадка, він уже тут як уродився зі своїми дивними висновками. Я тримаю їх при собі, хоча мене й тішить його цікавість до цієї роботи. Вже багато років він не давав про себе знати.

* * *

Священик пропонує мені продовжити обговорення у будинку, бо там тепліше.

— Це відкриття надає скульптурі ще більшої вартості.

Він поздоровляє мене, обіймає, його риза біліє від мармурового пилу. Він його не обтрушує. Дивакуватим здається скульптор, який хоче, щоб його роботу оцінювали сліпці.

Починаємо обговорювати розп’яття.

— Я вірю у правдивість цієї історії, тому що навмисне таке не придумаєш. Вірю у її правдивість, що у своєму апогеї доходить до неймовірного і не йде на компроміс із прийнятним. Читаю і перечитую найвидатніших письменників, і жоден з них не досягає напруги одкровення. Щоб відчути її, одного лише читача недостатньо. Потрібна катапульта любові у відповідь. І тут відчуваєш страх, який ні з чим не порівняти.

Який зв’язок може бути між любов’ю і страхом?

— Якщо не знаєш, значить, ти ще ніколи по-справжньому не любив. Почуття справжньої любові, справжнього кохання збігається з найбільшим страхом: втратити їх. Найбільший мій страх як священика полягає у ризику втратити віру. Адже я не є власником цього почуття, я всього лише прийшлий співробітник, що проходить випробувальний термін. Щодня мене можуть відрахувати за невідповідність службовим обов’язкам. Ти — чоловік. Невже тобі ні разу не доводилося у мареві кохання відчувати страх втратити кохану тобі людину, а разом із нею — втратити і себе?

Здається, що ні. Я не вважаю себе здатним заполонити собою повністю життя жінки. Я втратив її, але без страху.

— Послухай, як сказано у Пісні над піснями: «Замкнений садок — то сестриця моя, наречена моя — замкнений садок, джерело запечатане»[7]. Тут найбільший його страх у ставленні до неї — не мати доступу до садка, померти від спраги перед пересохлим джерелом.

Такого кохання мені не довелося відчути. Дивлячись на збентежений вираз мого обличчя, священик усвідомлює, що перебрав міру, просить вибачити. Не треба вибачень, я охоче пізнаю все нове, що пов’язане із цим славнозвісним почуттям.

* * *

Він іде, щоб передати єпископові останні новини, а я повертаюся до статуї. Там, де верхня частина спини опирається на хрест, відзначаю щільне прилягання тіла до дерева. Тут скульпторові довелося чимало попрацювати. А ще більше — у місці, де груднина у передсмертній судомі піднімається над хрестом. Можна просунути руку і доторкнутися до ребер. Поперечні м’язи з обох боків від хребта свідчать про силу звиклого до фізичних навантажень тіла.

Такі бездоганні пропорції між силою та вагою у наші дні сприяли б захопленню альпінізмом. Скульптор перед війною був альпіністом, потім воював