Неприкрита природа, Еррі Де Лука

Обробляю краї, щоб знищити залишки покриття там, де на шкірі статуї — рани від ударів батогом. На спині, — тільки на тій її частині, що прилягає до хреста, — шкіряне плетіння батога вибило рани у формі фіордів. А там, де удар прийшовся просто, поверхня — карстова.

* * *

Заходить священик подивитися на мою роботу, він у пальті. Непокоїться, що я мерзну, приніс мені гарячого чаю. Але я звиклий до зими, та й робота мене гріє. Тепло від розігрітого від праці тіла краще, бо йде ізсередини. Навіть статуя потіє мармуровим пилом.

Я пропоную священикові доторкнутися до невидимих оку м’язів живота, — тих, що були прикриті пов’язкою. Його дивує їхня бездоганність. Доказ того, як далеко зайшов майстер у своєму бажанні якомога правдивіше відтворити людське тіло, надавши статуї форм власного.

Священик наводить цитату з одного трактату ХV століття під назвою «Про наслідування Христа»:

— Хай послужить мені благодаттю бажаною в ім’я Твоє будь-яке випробування і будь-яке страждання.

І додає:

— Так само тіло розп’ятого Ісуса на хресті перетворюється на випробування для аскетів, зайнятих повсякденними вправами у поклонінні.

Я розповідаю йому про свою здогадку, що скульптор, напевно, підвішувався на балці, прив’язаний за руки, щоб відчути на собі тривале витягування черевних м’язів. Це очевидно по положенню тіла, по тому, як проступають грудні м’язи статуї. Таким чином воно намагається компенсувати надмірний тиск на грудну клітку.

* * *

Я показую йому те місце, в якому шкіра під останнім ребром підім’ялася: добре видно зморшку, викликану судомами. У даному разі йдеться не про ретельно вивчений урок анатомії, а про надзвичайний приклад фізичної ідентифікації між роботою та її автором. Скульптор не скористався допомогою натурників, не скинув на когось іншого страждання від такого болючого положення, щоб потім на відстані його скопіювати. Йому хотілося відчути його на собі. Він, найімовірніше, сам піддавав себе тортурам, щоб повною мірою осягнути те, що мав відтворити.

Під час розмови у мене йде пара з рота від холоду. Надворі лютий, вікна позамерзали. Священик наливає мені гарячого чаю, змушує випити. Я й сам розумію, що таким чином намагаюся наслідувати скульптора. Думка несвіжа: імітую імітатора. У такий спосіб змушую себе терпіти незвичну дотепер температуру.

Під вечір виходжу на вулицю розім’яти ноги. Руки відпочивають у кишенях. Відчуваю потребу пройтися кілька кілометрів. Вітер дме із суші, хвилі нерівномірно б’ються об берег. Обличчя розслабляється після напруженого виразу під час роботи, коли очі примружені, а губи міцно стиснуті. Дозволяю вітрові пестити себе, і від того легенького масажу навіть сльоза виступає.

* * *

Увечері йду до таверни, сідаю поряд із піччю-буржуйкою, де весело потріскують дрова. Через засклене віконце видно полум’я. Поки чекаю вечерю, дрімаю, схрестивши руки на грудях і схиливши голову. Хазяйці шкода мене будити, вона відставляє тарілку з їжею у тепло.

Коли розплющую очі, прокинувшись від чийогось кашлю, бачу перед собою ту жінку: вона всілася навпроти. Тру очі після сну, намагаючись оговтатися. Її волосся сховано під вовняним беретом. Зітхаю.

— Я самозапросилася.

От і добре, я винен тобі вечерю.

Їй треба їхати, супроводжувати групу туристів, які вирушають спостерігати за китами десь біля берегів Аргентини. Питає, чи не хочу поїхати з нею, у них якраз звільнилося одне місце, треба заплатити тільки за авіаквиток, на п’ятнадцять днів.

Та ні, мені більше до вподоби анчоуси, аніж кити, але дякую за запрошення.

— Минулої ночі я милувалася твоєю спиною. Ні грама зайвого на стегнах, сильна, міцна шия. Якби Ісуса розіп’яли у шістдесят років, у нього було б тіло, як у тебе.

Дякую за комплімент, що порівнює мене зі скульптурою. То можу працювати літнім натурником. З нею мені навіть вдається пожартувати.

* * *

Підходить хазяйка таверни з двома тарілками. Поки я спав, вони вже поговорили, усміхаються одна одній. Слухаю, як вона розповідає про китів, яких бачила зблизька.

— Вони пахнуть мохом, припливають із малечею, щоб показати нам. Довіряють. Рухаються обережно, щоб не здіймати хвилі. Тобі й досі більше до вподоби анчоуси?

Ні, тепер віддаю перевагу китам, скільки коштує кіло? Сам дивуюся власним дурнуватим жартам. Та промовлені із серйозним виразом обличчя вони змушують її розсміятися. Оцим чоловік справді може пишатися: умінням викликати сміх у жінки. А може, то вона сміється із ввічливості, з особливої милості?

* * *

Вона замовляє собі другу страву, а я зупиняюся на першій. Вино в келиху — розливне, з винограднику на схилі, що в мене за спиною. Хазяйка таверни сама його робить. Комплімент вину тішить її ще більше, аніж за приготовлені нею страви. Я підказую тихенько своїй знайомій, щоб і вона похвалила.

Та питає, чи не сумно мені вечеряти самому на людях.

Я — чоловік, що може собі дозволити поїсти десь, за накритим столом. Не треба навіть потім мити каструлю і тарілку. Можу дозволити собі невеличку зручність завдяки ремеслу, якому навчився, працюючи сам та спостерігаючи за працею інших. Плачу за їжу і за кімнату. То чому мені має бути сумно?

Доля мені усміхається, до того ж подарувала міцне здоров’я. Скільком людям на світі поталанило так, як оце мені? Розмовляю тихо, щоб не хизуватися удачею, що мені випала. Один античний філософ радив прожити непомітно.

— Епікур.

Так, саме він. Живи непомітно, без гамору, не хизуйся тим, що дала тобі доля. У мене є все необхідне, а якщо чогось і не вистачає, я цього не помічаю.

* * *

— То, виходить, що людина складається із цього? Із того, що має в кишені? — запитує вона роздратовано.

Не сама людина, а її гідність, що полягає в усвідомленні власної ваги, без шкоди іншим.

Вона відчуває контраст між своїм і моїм тоном, намагається згладити його.

— То ти проведеш мене через гори безкоштовно? Навіть якщо я — зовсім не біженка?

Проведу. Мені не треба знати, навіщо це тобі. Проведу, тому що там, на кордоні, гори скупчуються і закривають собою землю і небо. Пройти вдається лише тим, хто вміє орієнтуватися у тумані, а нас таких небагато. Проведу, щоб віддячити тобі за твою увагу до мене.

Цього разу вона знітилася. Простягнула руку до моєї над келихами й хлібом.

Таверна порожніє, робітничий люд іде спати. Ми теж підводимося, щоб могли зачинити. Хочу вчинити, як вона попереднього разу у ресторані, заплативши за обох пізніше.

— Сьогодні вечеря за рахунок закладу, — каже мені хазяйка таверни. І для подяки їй достатньо