Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Боже мій, — схлипнула вона, — ви говорите про це так просто. А я… коли б я могла хоч вийти на вулицю… — І знову впала на подушку.

Рут підвелася зі стільця. Вона дивилась, як здригаються посірілі плечі хворої, дивилась на убогу постіль у сірому від пилюки сонячному світлі, глянула у вікно на вулицю, де сяяло холодне осіннє сонце, на маленькі залізні балкони, на величезну, освітлену зсередини пляшку наддахами — рекламу аперитиву «Дюбонне», що безглуздо, марко сяяла ще з дня, — і на якусь мить їй здалося, ніби все це не тут, а десь далеко-далеко, на якійсь іншій планеті.

Жінка перестала плакати й поволі підвела голову.

— Ви ще тут? — запитала вона.

— Тут.

— Я істеричка. Часом находить на мене таке. Прошу, не гнівайтесь на мене.

— Ні-ні. Я просто задумалась на хвилинку.

Рут сіла знову поряд з ліжком, поклала перед собою зразок светра й стала плести. На хвору вже не дивилася — було боязко глянути ще раз на те нещасне обличчя. їй стало ніби соромно за своє здоров’я.

— Ви не так тримаєте дротики, — сказала хвора через якийсь час. — Так ви мало встигнете зробити. Це робиться ось так… — Вона взяла дротики й показала Рут, як треба. Потім узяла в неї з рук уже сплетений клапоть, оглянула його. — А тут ось ви пропустили петлю. Треба це діло поправити. Дивіться, ось так…

Рут підвела очі. Хвора всміхнулась їй. Обличчя жінки тепер було уважне й зосереджене. Від недавньої істерії не лишилося й сліду. Безкровні руки працювали швидко і легко.

— Ось так… — жваво повторила вона. — А тепер спробуйте ви!

Брозе повернувся увечері. У кімнаті було темно. Лише за вікном ви-днілося зеленкувате вечірнє небо та величезна, червона пляшка «Дюбонне».

— Люціє? — покликав у темряві Брозе.

Дружина поворухнулась у ліжку, і він побачив її обличчя. У променях світлої реклами воно здавалось ніжно-рожевим — наче сталося чудо і жінка несподівано видужала.

— Ти, певно, спала? — запитав чоловік.

— Ні, просто так лежу.

— Афройляйн Голландуже давно пішла?

— Ні. Кілька хвилин тому.

— Люціє… — Він обережно сів на край ніжка.

— Любий мій… — Вона погладила його по руці. — Щось виходив сьогодні?

— Ще ні, але я таки доб’юся свого.

Хвилину жінка лежала мовчки, потім озвалася знову:

— Я стала для тебе таким тягарем, Отто…

— Як ти можеш таке говорити, Люціє! Що я робив би без тебе?

— Ти був би вільний. Міг би робити, що схочеш. Навіть міг би повернутись до Німеччини й там працювати.

— Ти так гадаєш?

— Атож, мовила вона. — Візьми розлуку зі мною! Там тобі це навіть поставлять у заслугу.

— Арієць, який почув у собі голос германської крові й розвівся з єврейкою, так? — сказав Брозе.

— Певно, так це вони й називають. Адже вони, крім цього, нічого проти тебе не мають, Отто.

— Ні, зате я дещо маю проти них.

Брозе прихилив голову до бильця залізного ліжка й замислився. Пригадалося, як до нього в креслярню зайшов начальник і довго розводився про се, про те, про нинішні часи, про те, який тямущий і старанний працівник Брозе, і що йому дуже шкода звільняти його з роботи лише за те, що в Брозе дружина єврейка… Брозе взяв тоді свого капелюха й пішов. А через тиждень пустив юшку з носа швейцарові, що водночас був націстським шпигуном у їхньому кварталі, бо той обізвав його дружину «жидівською свинею». Це могло скінчитись досить кепсько для Брозе. Та, на щастя, його оборонець зумів довести, що портьє за кухлем пива вів антидержавні розмови; тоді портьє зник з їхнього дому. Але дружина вже більше не наважувалась і на вулицю вийти — боялася хуліганів у гімназійній формі. Брозе так і не знайшов роботи. Тоді вони виїхали в Париж. А в дорозі дружина занедужала.

Зеленкувате небо за вікном посіріло, зблідло й потемніло.

— У тебе й сьогодні боліло, Люціє? — спитав Брозе.

— Недуже. Тільки якась у мене страшенна втома. Щось тут, усередині, виснажує мене.

Брозе гладив її по голові. Під промінням реклами «Дюбонне» її волосся мінилось мідно-рожевими тонами.

— Скоро ти знову зможеш ходити…

Голова дружини повільно ворухнулась під його рукою.

— І що це воно може бути, Отто? Досі я ж ніколи нічого подібного не відчувала. А тепер ось уже скільки місяців…

— Якась причина є, звичайно. Але нічого страшного. У жінок таке часто буває.

— Я боюся, що вже ніколи й не видужаю, — раптом зневірено мовила дружина.

— Обов’язково видужаєш. І навіть скоро. Тільки не треба занепадати духом.

На дахи будинків сповзала ніч. Брозе сидів мовчки, прихиливши голову до бильця ліжка. Обличчя його, вдень заклопотане й стривожене, тепер у сутінках заспокоїлось і прояснилось.

— Коли б я хоч не була тобі таким тягарем, Отто…

— Я ж люблю тебе, Люціє, — стиха мовив Брозе, не змінюючи пози.

— Хвору жінку не можна любити.

— Хвору жінку люблять удвічі сильніше. Тоді вона і жінка, й дитина водночас.

— То ж бо воно і є! — її здавлений голос був схожий на зітхання. — А я тобі ні те, ні друге! Я для себе навіть не жінка. Навіть цього ти не маєш од мене… Тільки тягар, та й годі!

— Я маю твої коси, — заспокоював Брозе. — Твої чудові коси! — Він нахилився й поцілував її в голову. — Я маю твої очі. — Поцілував її в очі. — Твої руки. — Поцілував і руки. — І я маю тебе. Твою любов. Чи ти вже не любиш мене? — Він схилився над її обличчям. — Хіба ти мене вже не любиш?

— Отто… — знесилено прошепотіла жінка, поклавши руку собі на груди.

— Ти вже мене не любиш? — стиха запитав він ще раз. — То скажи прямо! Я розумію, чоловіка, не здатного заробити що-небудь, любити вже не можна. Тільки скажи ж мені про це, моя кохана, моя єдина, — наполягав Брозе, схилившись над її змарнілим обличчям.

Сльози радості полилися з її очей, молодо і ніжно зазвучав її голос.

— Невже ти справді й досі кохаєш мене? — спитала вона з усмішкою, яка краяла йому серце.

— Невже я маю повторювати це тобі щовечора? Я так кохаю тебе, що ревную навіть до ліжка, в якому ти лежиш. Ти мала б лежати в мені, в моєму серці, в моїй крові!

Він усміхався, нахилившись ближче до дружини, щоб і вона бачила це. Він кохав її, вона була єдиним, що в