Волинь - Улас Олексійович Самчук
— Правильно! Гу-гу-гу! Ага… Де, сукини сини, гроші? — заревіла юрба.
Це влучає в саме серце народу.
Дядьки приходять до притомності, й один, той саме Сидір, вискочив на сцену, високо здійняв п'ястука і крикнув:
— Люди! Прошу слово!..
— Говори! — крикнула юрба.
— Правильно сказав цей український охвицер. Подозволю собі поставити товарищеві Каміняці і товарищеві Комарові следующий вопрос, де, спрашується, ті дєнгі, які ви забрали в оцих людей?
— Нема! Забрали! Пропали! — загомоніло скілька голосів.
— Стоп, люди! — підняв руку Сидір. — Ще вопрос. Каміняка зірвався і почав кричати:
— Я тебя, сукин син, на місці вб'ю!.. Як собаку!.. Ти!..
Але Сидір стоїть непорушне, мов кам'яний стовп. Старшина промовець за ним. Решта полонених напружено чекають, що буде далі. Вони чують, що більшість у залі на їх боці. Виразно помітно гнів народу проти Каміняки…
Комаров уже не пнеться більше наперед. Ціла його хробрість погасла, мов свічка. Бліднуватий, прищулений, він забився під самі лаштунки сцени і звідтіль визирає… Сидір розтягнув широкі, барви буряка, губи, внизив зір у Каміняку.
— Тии! Як ти не замовкнеш… — зашипів він люто. — Досить із тебе, зволота ти проклята, народ дурить. Бандити!.. Ууу!.. Де гроші дів?.. Народе! — звернувся Сидір до людей. — От моя думка… Всіх оцих плєнних товаріщов відпускаймо на всі чотири сторони. Хай ідуть собі, звідки прийшли. А щоби вони не наробили нам у селі какіх бешкетів, то виведемо їх за село і пустім… Кто желаїт, може пригласітся в конвой. Тольки за село і досить… А оцих, — показав на Каміняку і товариство, — маємо посадити на їх місце, бо вони не отвєтіли на наш вопрос… Чи не правильно я кажу?..
— Правильно!.. Само собою… Де дєнгі народниє?.. Хай відповідають…
Виступив Каміняка.
— Товариші крестьяне! Дєнгі єсть!.. Я прі сєбє не імєю, но ані сховани на потреби войска. Плєнних можете відпустіть… Як хочете… Але дозвольте нам з товаріщом Комаровим піти до штабу і принести всі наші отчета.
Сидір на таке не погоджується, але юрба ділиться надвоє. Одні дозволяють Каміняці й Комарову піти до штабу. Інші ні. Врешті всі годяться відпустити їх. Полонених відпускається також на волю. В допровід зголошується знов-таки Скиданець…
Вечоріло. Люди наговорились і почали розходитись.
— Еет… Чорти зна що… Хай про мене один другого живцем зжере… Халєра їх бери всіх разом.
— Одні так, другі отак… Одні за Ордія, другі за Овсія, і розберися в них. Чесному чоловікові спокою не дають…
— А все-таки той «Петлюра» здорово того… Молодець!.. Я покметив, що він рехтельний чоловік. Коб заслати отаких на села більше, і знав би чоловік, за кого і що держати… А то ж стовпотворенія. Чи ж не ганьба, щоб отакий Каміняка, шмаркач, пробачте, якого я знаю ще отаким зіркатим бахуром без штанів, цілою громадою кермував. Де ж таке видано? І батько його не був господарем, і дід, кажуть, зі Знахорцем кінською політикою через Бущенщину управляв. Хіба люди забули, як якого дідові по смерті Доманиха зуби коцюбою вибила. Оце, каже, за мої гуньки! А це за кожухи! А це за намітки та полотно! Бразь, бразь по зубах коцюбою, і поки люди бабу відволокли — у мертвого злодюги зуби висипалися. Але нічого не сталося. Люди його ломаками прилюдно забили, щоб на Сибір не заслали. Бо що, кажуть, Сибір. Завезуть туди, пошляється між каторжниками, набереться ще більше злодійського ремесла, вернеться і знов біда. Кажу. То вже кров така. Большевики… Кажуть, дають без викупу землю. Го-го-го!.. Якщо ними такі Каміняки управляють, то та даровизна в сто раз боком вилізе…
— Ну, а куда ж?.. За ким підемо?..
— Куда. Нікуда! Пока незвєсно, хто управляє — нікуда! Коли темно навколо — люди сплять… От і все… Просвєщеніє треба людям дать… А з Каміняками нам не по дорозі. От забрали у людей гроші, й уже, один з другим, у кулаці затиснув. Дідова кров… Твойо — мойо, а мойо — не твойо!..
— Хо-хо-хо! Правильно, кольки його матері.
Так гуторять дядьки і поволі розходяться. Каміняка з Комаровим і рештою штабу подалися до «корпусу». Полонених з місця вирядили в дорогу. Скиданець миттю з'явився з конем і повів їх. Дорога мокра. Поволі розтає сніг. У деяких місцях земля випнулась назовні чорними м'якими латами.
Полонені почвакали виміняними чобітьми в напрямку Мізоча. За ними на коні бундючне їде Скиданець.
У приходській церкві ударили в рейки та щити на вечірню…
Володько вернув додому і не встиг доїсти своєї вечері, як до хати увігналась Тетянина Харитина і крикнула:
— Петлюрівці!
Всі — Єлисей і ціла родина — зірвалися мов опарені.
— Де?
— На Поповому! Он на Тихонах уже ловлять людей. Чути стрільбу… Люди вибігають на поле і бачать: від Мізоча наступає на Дермань видимо-невидимо петлюрівців! Тікайте, хто куди може!..
— Чорт зна що! — виривається у Василя. Куди підеш вночі? В Бущенщину!.. І Василь побіг надвір. За ним вибігли всі. Надворі рейвах. На всіх подвір'ях люди. До Володька прибіг Петро…
— Ну, що?.. — питає Володько…
— Петлюрівці! Наступають… Від Попового!.. Біжім до монастиря…
— Ні! — каже Володько. — Вибіжім «під гору» і подивимось.
— Добре!
Володько гукнув, що він з Петром женуться на розвідку… Вибіжать за Тетянину хату, подивляться, прибіжать і скажуть.
Добре. Раз-два і хлопці за селом «під горою». Темно. Повіває західний вітер. Під ногами мокро. Засапані, зупинилися. У грудях сильно калатає серце. Заперли дихання і слухають… У темноті за ровіцькими хуторами чути біганину, рейвах. Хлопці присідають до землі.
— Бачиш? — питає шепотом Петро.
— Ні.
— Не бачиш! Дивись… Отам… Отам… Лавами… Оооо! Встають, біжать і падають знов… Наступають… Бачиш?
Володькові виразно мигнули в очах якісь чорні постаті на ровіцьких полях, що зриваються від землі, біжать і знов падають… Саме в той мент з Тихонівських займиськ виривається і розноситься в темноті вечора протяжне:
— Рятууууйте!.. Ратууууйте!.. Гвааалт!..
Нема ніякого сумніву. На село напали петлюрівці. В очах хлопців мигнули страшні картини. Підпалені хати, стрілянина… Тікати! Бігти до монастиря. Бити на сполох. По цілому тілу, мов блискавиця, пробігає жах, сила й бажання життя.
