Волинь - Улас Олексійович Самчук
— Гади! — закінчує Василь. — Розстріляти мало. Все Каміняка, чортова заволока, збурив людей, а тепер хто знає, що буде. Прийдуть, спалять село і все. Бо ж якого диявола ми туди йшли? То армія, регулярна, вооружена, а ми, як барани, з голими руками… Тьху, бий тебе всі громи!..
— А я хіба не казав! — підхоплює Василеву злість Єлисей, забувши те, що сам радив іти на Здолбунів. — Казав я: не йдіть! Не знаєте, проти кого і за ким — сиди один із другим у запічку і не рипайся. Ні, пішли, всунули голову в багно й от маємо. Йди його тепер одного й другого вкуси за зад. Комарова й Каміняку під народний суд. Під суд їх!..
Надійшов вечір. У кожній хаті мітинг. Село гуде і буриться. Невдоволення, протести, вимоги кари на «верховодів». На другий день усіх скликають на велику сходку. «Верховоди» будуть виправдуватися за свої вчинки.
Тьма-тьмуща народу посунула до монастиря. Там уже знову зібрано роту війська, переважно зі сусідніх сіл — Бущі, Борщівки, Будаража. Вони не втекли додому, а лишилися при штабі.
Першим виступив Комаров. Говорить з ганку «корпусу».
— Товаріщі салдати й крестьяне! Да здравствует робоче-крєстьянская повстанческая армія. До нашіх свєдєній дашло, что вєдьотся протів нас пропаганда. Гаварят, что ми проїгралі пєрвий бой. Какой бой? Кто гаваріт? Виступай, кто гаваріт, что ми проїгралі. Дєзєртіри, труси, хами, бужуазниє прихвости так гаварят. Ho eтa явная лож! Ми імєєм ваєнний атдєл лучшіх революціонних сіл. Ми імєєм плєнних петлюровцев, над каторимі сейчас устроїм наш народний салдатско-крєстьянскій суд. За намі сіла народа! От Бєрдічева наступает руская рабоче-крєстьянская красная армія, которая смєтьот всю петлюровскую сволоч з ліца землі. Кто тєпєр скажет, что ми проїгралі? Виступай, сукін син! Я сам пєрвий вганю тому мерзавцу пулю в лоб вот с етаво нагана…
І Комаров вишарпнув з кобура револьвера. Обличчя його люте, червоне. Говорить різко. Дикий крик разом із бризками слини виривається з його широких розтяжних уст.
Це впливає на юрбу. Помітне схвилюйання. Каміняка зібрав гурт бабів, вимахує перед ними револьверами:
— Щоб мені до завтра був тут хліб! Зрозуміли? А ні, куля в лоб!
Комаров піддає думку зараз розпочати суд над полоненими. Завести їх у залу в семінарії.
— Під суд їх! Правильно! Чого лазять по наших селах і обдирають народ!.. — почулися вигуки…
— Що там з ними довго цяцькатись! На дзвіницю їх — вниз головою і амба!..
Комаров знайшов вихід для народного обурення. Все захоплюється новою подією. У кожного заграли очі.
Полонених вивели з «корпусу», — завели в залу семінарії і примістили на театральному підвищенні. Юрба хильнулась в залу. Через пару хвилин велика зала набита людьми. На сцені коло полонених прокуратори — Комаров, Каміняка і весь штаб. Стіл. На столі револьвер і кусень паперу. Секретарює Сергій Корнійчук.
Юрба хвилює, мов розбурхане море. Що там ще, мовляв, довго з ними. От виведемо на могилки і дрючками їх!.. Поб'ємо і все!.. Ні! Ні! Розстрілять! На дзвіницю! Вниз головою.
Виступає ще раз Комаров. Він з'ясовує провину контрреволюційних прихвостнів буржуазії. Він вимагає для всіх петлюрівців кари смерті.
— Правильно! — реве юрба. — Бий їх! На дзвіницю і вниз головою! Смерть їм!..
— Хто проти смерті петлюрівців? Ніхто. Секретар. Прошу запротоколувати одноголосний присуд.
Полонені тихо сидять купою на сцені. Деякі хвилюються, інші спокійні. Один, високий і стрункий, більше всіх виявляє неспокій. Хвилюється, поривається щось сказати, просить слова. Але слова йому не дають. Аж коли запротокольовано смертний присуд, Комаров звертається до людей:
— Чи маємо дати останнє слово тому петлюрівцеві?
— Дати! Ні! Дати! На останнє слово має кожний право! Хай говорить!.. — заревла юрба.
Неспокійний полонений зривається з місця, вибігає на край сцени перед стіл і запальним, гострим голосом починає.
— Люде добрі! Українці!.. Чи знаєте, кого судите сьогодні? Чи знаєте ви, що перед вами сидять найліпші сини таких саме людей, як ви, які так само говорять, як ви, так само моляться, як ви! Ми не є петлюрівці, а вояки української армії, яка бореться за нашу хату, за нашу державу, за нашу землю і волю. Ви не знаєте, що ми боремося не за поміщиків та буржуїв, а за Україну, за цю землю, на якій тисячі літ живе наш народ. Але наш народ був цілі століття в московській неволі. Ним правили царі, що звели нас на хахлів, на гній, на підніжків, на отаких от, як ви, дурнів, баранів, що слухаєте кількох оцих каторжанів…
— Стой! — гримнув Комаров.
— …Які ведуть вас на загибель… — не слухає, а ще сильнішим голосом кричить полонений. — Ви нас уб'єте, але знайте, що завтра прийде сюди…
— Стой! — гукає Каміняка і хватає револьвер.
— Хай говорить!.. Далой!.. Хай говорить… Кожний має право на слово! Слабода! — вибухнула юрба. — Слово! Слово!
— …А завтра, — продовжує полонений, — прийде сюди полк українського війська і ваші хати зрівняє з землею. Але мало хати… На вас і дітях ваших лишиться вічна чорна пляма, що ви в цей страшний час, коли наша молода Українська Держава веде смертельну боротьбу з одвічним нашим ворогом, москалями, виступили проти свого війська, своєї власної Держави Української… Подумайте, що це значить! Подумайте!
Тут Каміняка не видержав, напнувся і, як тигр, плигнув на промовця… «Малчаать!» — ревнув його страшний голос. Але промовець, видно, не бачив перед собою нічого, крім люті, жаху смерті і безодні людської темноти… Всі сили його досягли найбільшого напруження. Блискавичним помахом руки він вибиває з руки Каміияки револьвер, який летить між публіку. Сотні голов ревли невиразними голосами. На допомогу Каміняці кинулись Комаров і секретар, але проти них муром, як один, стали всі полонені, які зовсім забули про небезпеку.
Постава і вчинок полоненого миттю прихиляє до себе цілу юрбу. Кілька десятків чоловіків ринуло до сцени.
— Стой! Не смій піднімати руку на пленного! — гримнув дебелий дядько Сидір, хватаючи Каміняку за руку.
— Раз свобода — всім свобода! Кожний має право слово сказати. Чи так, люди?
— Правильно. Хай говорить далі! Далой Каміняку!.. — реве народ.
Повстанчий штаб бачить, що справа стоїть кепсько. Промовець входить у силу. Він відчув вагу слова свого, відчув голод отих усіх, що стоять перед ним, на правдиве щире слово. І коли Каміняку з Комаровим відзброїли і посадили збоку, промовець почав говорити далі…
— Люди добрі! Я, ми всі і ціла Україна не обвинувачуємо вас. Ви є, може, ті найліпші сини своєї держави, бо ви з ризиком життя свого йдете шукати «твердої влади», Ви
