Волинь - Улас Олексійович Самчук

На семінарському подвір'ї шикуються батальйони.

— Сміррнааа! Равнєніє напррава! Смірна!.. На крраул!..

Обвішений наганами, у матроському бушлаті, Каміняка оглядає хоробру революційну армію. Військо муром стоїть і проводить зором свого вождя.

Промова, наказ. Сурмач сурмить «вільно» і розхід.

Останній день масляної. У монастирі бамкає дзвін, правиться перша постова вечірня. Але церква порожня. Все там, у вирі революції. Ніч надходить. Ясна зоряна з приморозком ніч. До штабу прилітає вістка, що до Будаража прибув відділ кінних петлюрівців. Командуючий збройними силами республіки Дерманя негайно засилає відділ війська для ліквідації противника, що мав смілість зайти на терен республіки. Над ранок герої вертаються переможцями. Вісім петлюрівців попало їм у полон з кіньми, шаблями, сідлами, добрими кожушками та чобітьми. На першому поверсі корпусу замкнули полонених. Коні, чоботи й кожушки пішли у «строй». Це перша кінна сила республіки.

Другий день — день виступу. Сурма скликає усіх громадян на майдан під монастир. Армія у зборі. В саду закопані казани, в яких вариться обід. Нагода хотіла, щоб у той час мізоцький жидок Янкель купив пару ялівок і вів їх попри табір революційних сил. Варта затримала Янкеля та повідомила про це уряд республіки. Той не завагався виявити цілу велич своєї влади. Іменем революційного командування обидві Янкелеві ялівки беззастережно мандрують у казани армії, а Янкель дістає «талон» з печатями і підписами до скарбу великої республіки.

В полудень з високої дзвіниці сурмач сурмить «призив». Усі, хто є, хоч-не-хоч мусять кинути батьків, жінок і дітей та пожертвувати себе для великого діла.

Не минуло це й Єлисеєвого Василя, Він уже поправився і мусить також відійти. Одарка з Палажкою витирають мокрі очі…

— Тільки що, люди мої, приліз… Ледь живий був… Ще не огрівся, не обувся і знов.

Нема часу. Там військо шикується в лави для виступу. На ліквідованих конях гарцює начальство й розвідка. Комаров наперед подався до Здовбиці підготовляти грунт. Там чекає на нього любка його — жіночка. Вона, мабуть, і не знає, що коханий її зненацька президентом республіки став.

Надвечір востаннє стали перед корпусом батальйони. Половина без зброї. Нічого. Прийдуть, побачать і переможуть. Буде зброя. Там гарматна батарія, літаки, скоростріли.

— Поротно! Сміррна! С пєснямі шагом мааррш!

— Раз-два-три! Лєвой! Лєвой!..

Гримнула перша озброєна рота. Хитаються сірі шапки, хитаються рушниці на смірно, разом з помахом рук…

За нею друга рота, третя!.. Кожна пісню виводить, ноги самі вибивають крок, а за ротами юрби дітей, дівчат. Позаду два вози і пара кіннотників.

Пізно вечором вертається Володько до дому. Цілий день сторчав коло монастиря, придивлявся до всього, що діялось на його очах. Спочатку навіть захопився рухом, гармидером. Повно народу, гутірки, промови. І аж вечором, коли йшов додому, на нього сходить незрозумілий острах за наслідки всього, що власними очима бачив сьогодні.

Острах побільшується дома. У хаті тихо і сумно. На комінку, як звичайно, світиться маленька лампочка. Коло печі на стільці сидить Єлисей і читає якусь книжку. Одарка лежить на печі, Палажка десь пішла.

Лампочка дає дуже мало світла і куцозорий Єлисей тримає книжку обома руками під самим носом. Почувши Володька, він підводить голову і питає:

— Ну що? Пішли?

— Пішли, — відповідає понуро Володько і ходить по хаті.

— А нашого не бачив? — питає Одарка. — Ми вже вечеряли. Отам картоплі в горщику й огірки з олієм, — додає…

— Бачив, — каже Володько. — Скиданець на коні… Пішли всі, а половина з них без «вінтовок». Чорт їх знає, що вони там робитимуть…

Володько бере картоплю, огірки і їсть. Одразу видно, що настав великий піст. Одарка суворо притримується постів.

— А я от тут сиджу і читаю, — каже Єлисей. — Взяв у Іванового Захара оцю книгу. Історія… Ото, як то воно, різун його матері, і колись те саме було.

— Так, — каже Володько. — І колись наші на наших походами ходили, билися, нищились.

Єлисей прикладає носа до самої книги і вголос прочитує:

«і всі городи, і всі села, і весь люд хрещений, що називає себе русо-українським, встає, як один муж, для захисту краю своїх батьків і дідів. Ворог не видержав великої сили і побіг. Шлях уступу його вкрився трупом, на котрім виросла і розцвіла воля переможців».

«Здавалось, треба тільки прикласти рук і розуму, щоби на руїнах звільненої батьковщини будувати й закріпляти силу й потужність свою. Так ні. Воля сліпила очі, п'янила розум. Надто довго предки наші несли ярмо неволі, щоби, визволившися, втримати присутність розважності та рівноваги. Всі стали, як були числом у сотні тисяч, панами. І не один не хотів признати зверхності другого. Що він мені? — казав перший. Він так само говорить, як я, так само одягається, як я, так само молиться, як я… І чому я маю коритися йому? Другий казав: він не є ні князь, ні воєвода, ані пан великий. Його ім'я таке ж просте і зрозуміле, як моє. Як може бути він зверхником моїм? Були й інші голоси. Вони подібні на ці, що я сказав вам. Всі зворохобилися… Встав брат проти брата і вбив один другого підступною кулею. І як холодний лик місяця з плямою вічної ганьби перед цілим миром стоїть, так холодні тепер серця мертвих братів, що лежать на землі. Ніхто не сказав їм: брати! Вас родила одна мати і старший хай буде старшим, а молодший його опорою. Брати! Вчините ганьбу велику, коли станете один проти другого з піною люті на устах і вогнем зненавиди в очах. Ви прохромитесь на ваші списи і ворог лютий реготатиме над вашими кістками».

Володько перестає жувати і слухає. Які правдиві слова. Де взялися вони тут, якраз цього вечора? Єлисей зупинився. Володько питає:

— А де ви взяли цю книжку?

— Кажу ж — Захар приніс… Прийшов, і ми посперечалися. Я одно, він друге. Ну, каже. Принесу вам, каже, історію. Пішов і з монастиря приніс.

По короткій перерві Єлисей пристрасно спльовує і киває головою. Він, видно, сам собою невдоволений. Після без ніяких передмов висловлює продовження своєї прикрої думи вголос:

— А який чорт знає, що ми не рускі, а українці?.. Я за руского царя воював, чин носив, татарами командував. Дід наш польських харцизяк, що збунтувалися, по лісах косою витинав… Звідки я мав знати, що син мій має за Україну встати? Га? Що, я Бог чи пророк? Правильно! Ми ось бунтуємо! Може, там і є яка власть, що думає добре, а хто її в нас бачив чи знає? Чому ніхто не покажеться, не скаже: народе,